Ваш покірний слуга кіт

Сосекі Нацуме

Я подався в кухню. Лампу непомітно задув осінній вітер, пробившись крізь щілину деренчливих сьодзі. Крізь вікно сочиться світло — напевне, ніч місячна. На таці стоять три склянки. Дві з них наполовину заповнені коричневатою рідиною. У склянці навіть окріп здається холодним. А що вже казати про цю рідину біля гасильника, освічену холодним блиском місяця? Ще губами не торкнувся, а вже дрож проймав. Так і пити не хочеться. Але спробувати треба. Коли Сампей-кун напився, то почервонів, заметушився, сопучи, як віл. Мені, коту, теж мабуть, стане

веселіше, як трохи лизну. Житття таке, що не знаєш, коли тебе смерть спіткає. Тож треба пробувати, коли живеш. Бо, як помреш, то скільки б не каявся у могилі, а втраченого не надолужиш. «Спробую», — постановив собі я й відважно лизнув. Ой леле! Запекло так, наче в язик уп’ялися тоненькі голочки. Незрозуміло, як ще це люди п’ють oтаку гидоту. Ні, я, кіт, її не подужаю. Як не є, а пиво котові не пара. З болю я вже збирався відсмикнути язика, але передумав. Люди мають звичку казати: «Добрі ліки на смак гіркі». Коли вони застуджуються, то, скривившись, як середа на п’ятницю, вживають щось неприємне. Я досі не второпав, чи люди одужують тому, що п’ють ліки, чи тому п’ють, що одужують. А тут мені в лапи лізе така нагода розв’язати це питання за допомогою пива! Якщо і в животі стане гірко — більше ні краплини в рот не візьму! Зате яке щастя мене чекає, коли відчую нестямну радість, як Сампей-кун! Тоді привчу до пива сусідських котів. «Хай буде, що буде», — вирішив я і, здавшись на ласку неба, знову висунув язика. З розплющеними очима не пилося — я заплющив і почав хлебтати.

Насилу переборюючи біль, я вилизав до дна склянку пива. І дивна річ — спочатку пекло в язик, здавалось, наче щось немилосердно стискає щелепи, але незабаром за кожним ковтком ставало чимраз легше. Успішно впоравшись з першою склянкою, я в бадьорому настрої подолав і друry. Кінець кінцем у животі опинилося навіть те, що розлилося на таці. На якийсь час я завмер, слідкуючи за реакцією організму. Помалу я зігрівся, очі заволокло туманом, вуха запашіли. Мені закортіло співати. Закортіло танцювати під музику пісні «Я знаю, що ти кішка». Закортіло послати до дідька і господаря, і Мейтея, і Докусена. Заманулося роздряпати Канедову пику. Забаглося відкусити носа його жінці. Багато чого захотілося. Врешті захотілося встати. Я підвівся, заточуючись. О, як приємно! Закортіло прогулятися. Надворі заманулось привітатися з Місяцем: «Добрий вечір; Місяцю!» О, як весело!

«Он що називають сп’янінням!» — подумав я і знічев’я поплентався непевною ходою, навмання переставляючи лапи. Чогось почав знемагати сон. Ніяк не зрозумію, чи сплю, чи йду? Силкуюсь розплющити очі, але щось важке опускає повіки. Ну гаразд, хай так і буде. Чого мені переживати? Не боюся ні моря, ні лісу… І в ту мить, коли я ступив уперед ослаблими лапами, плюснулась вода… Попався! Я навіть не встиr зойкнути. Я не міг второпати, що зі мною сталося. В голові все переплуталось.

Отямившись, я побачив, що борсаюсь у воді. Я захлинався, шалено махав лапами, але дарма — за воду не зачепишся, і я знову

йшов на дно. З відчаю я спробував відштовхнутися задніми лапами і вдарив передніми. Злегка за щось учепився. Голова виступила над водою і я оглянувся. Де я? Виявляється, я впав у великий шаплик. У тому шаплику майже ціле літо росла водорость — так звана водяна мальва, але згодом Кандзаемони поїли водорость, а шаплик використали для купання. Через їхнє купання води ставало дедалі менше. Води поменшало, то й ворони перестали навідуватися. Якось недавно мені спало на гадку: «Води не стало, і Кандземонів не видно». Але хіба я міг тоді подумати, що натомість я тут купатимусь?

Від води до вінців шаплика понад чотири суни. Хоч як лапи витягую, а не досягну. Хоч як підстрибую, а вилізти не можу. На мить загавлюсь — відразу йду на дно. Поки борсаюсь, кігті шкребуть стінки шаплика, і, здається, що порятунок недалеко, але тут же занурююсь з головою під воду. Занурившись, задихаюсь і знову хапаюсь за стінки. Тим часом сили стає щораз менше. Душею рвуся з води, та лапи не слухаються. Врешті-решт я сам не розумію, чи тону, аби шкребти стінки шаплика, чи шкребу, аби тонути.

Хоч мені й було тяжко, але я так собі думав: «Я зазнаю такої муки тому, що хочу видряпатися нагору. Хотіти хочу, aлe чи зможу? Наперед ясно, що ні. Лапи й на три суни не витягуються. Навіть якби я втримався на поверхні і якомога вище задер лапи, однаково не зачеплюсь за край шаплика. А як не зачеплюся, то хоч би скільки борсався, хоч би скільки метушився, хоч би сто років надривався, а з шаплика нізащо не виберусь. А якщо я певен, що не виберусь, то навіщо силкуватися? Важко на душі, коли знаєш, що всі твої зусилля марні. Нікчемне діло. Яка дурість — шукати собі муку, з власної охоти віддавати себе на тортури!»

«Ну годi! Хай буде, що буде. Перестану дряпати стінки шаплика», — вирішив я і, разом з передніми і задніми лапами, головою і хвостом здався на ласку природи, припинив опір. Поволі мені ставало щораз легше і легше. Я вже не знав, що відчуваю — муку чи благодать, не розумів, де я — у воді, чи у вітальні. А хіба важливо, де я і що роблю? Аби тільки приємно було. Ні, я вавіть приємності вже не почуваю. Зникли місяць і сонце, розсипались на пopoх земля і небо, а я занурився у цілковитий спокій. Вмираю. Смерть несе мені цей спокій. Вічний спокій дарує лише смерть. Намуамідабуцу. Намуамідабуцу [216] . Яка благодать! Яка благодать!

216

Молитовний вигук буддистів секти Дзьодо й Сінсю, щось на зразок християнського «Господи, помилуй!»