Вбивці на борту
Шрифт:
— Так, — приязно підтвердив Хоукінс— Це я вторгував учора за пшеницю.
— Однак їх треба перевірити, сер. Ви маєте поїхати з нами до Лондона, — зауважив «інспектор».
Хоукінс не став заперечувати. Навіть зрадів, що побуває в Скотленд-Ярді; можливо, його портрет з'явиться у ранкових газетах.
За півгодини старий Хоукінс лежав на лондонському шосе напівмертвий, з перебитою рукою: «агенти Скотленд-Ярду», відібравши гроші, вдарили його по голові й викинули з машини.
< image l:href="#"/>У справжніх агентів клопоту було чимало. Після того, як за допомогою дактилоскопічної картотеки були з'ясовані прізвища майже всіх
«Скотленд-Ярд відчуває пекучу потребу зв'язатися з переліченими вище особами з метою з'ясувати деякі питання, пов'язані з вчиненим 8 серпня 1963 року нападом на поштовий поїзд Глазго — Лондон поблизу міста Чеддінгтон. Скотленд-Ярд гадає, що зазначені особи обізнані з деякими подробицями цієї події, тому щиро сподівається, що вони люб'язно сповістять про них представників влади».
Втім, пани грабіжники, попри сподівань, виявилися людьми неввічливими. Навпаки, вони швиденько віддалилися від представників, влади, поховавшись по пансіонах, готелях у маленьких, забутих богом містечках або у багатих кварталах Лондона, де поліція не так пильнує, як, скажімо, в Сохо.
Втім, поліція, мабуть, довго б іще шукала учасників нападу на поїзд, якби бандити не почали виказувати себе самі. Багатство закрутило їм голови. Вони розкидалися п'ятифунтовими банкнотами, мов пенсами, і, звичайно, потрапляли в поле зору й до рук Макартурової команди. Гордон Гуді розкошував у найдорожчому номері «Гранд-готелю» невеликого міста Лестера в товаристві 19-річної манекенщиці Маргарет Перкінс. Щоранку він замовляв п'ятдесят пляшок шампанського — для туалету своєї приятельки; ліжко в будуарі було застелене хутром норки. Про все це і сповістив поліцію один з лакеїв.
Кілька бандитів спіймалися на тому, що поспішили придбати собі дорогі автомобілі, заплативши за них готівкою. А в Англії кожна заможна людина має рахунок у банку і в разі потреби розраховується чеками.
Джона Дейлі схопили в лікарні: він прийшов туди відвідати дружину, яка чекала народження дитини. Це стало відомо Скотленд-Ярдові, і за якусь годину лікарню, де перебувала місіс Дейлі, було знайдено. Коли вбраний у білий халат Джон разом з іншими відвідувачами чекав побачення, його впізнала й затримала переодягнена в уніформу медсестри співробітниця кримінальної поліції.
Заарештували і Роя Джеймса. Він довгий час переховувався у передмісті Лондона під чужим ім'ям. Та на підпільній квартирі цьому відомому в минулому гонщику бракувало… спортивних трофеїв, і він попросив дружину принести їх йому. Поліція, яка стежила за місіс Джеймс, пішла слідом за нею. Коли детективи подзвонили біля Джеймсових дверей, злочинець спробував утекти по дахах будинків. Та великий загін поліції оточив весь квартал, і, зрозумівши, що справи його кепські, Джеймс сам спустився вниз. В його кишені знайшли 12 041 фунт стерлінгів; разом з попередніми знахідками сума, яку поліції вдалося вилучити в заарештованих, становила тепер 330 тисяч фунтів, тобто 13 відсотків загальної здобичі банди.
Так за грати потрапили всі учасники «великого пограбування», за винятком Бруса Рейнольдса, Джеймса Уайта і Бестера Едвардса, які зникли без сліду. Їхні імена виказали арештовані гангстери під час попереднього слідства, але куди поділися бандити, не знав ніхто. [9]
20 січня 1964 року в місті Ейлсбері почався суд над заарештованими грабіжниками; разом з ними на лаві
9
Першим з цієї трійки попався Джеймс Уайт: на початку 1965 року його затримали в Монако, де вів гучно розважався, представники Інтерполу (міжнародної кримінальної поліції). Через півтора року — влітку 1966 — до рук поліції потрапив Бестер Едвардс. Зрештою, у листопаді 1968, тобто через п'ять з лишком років після «великого пограбування», ув'язнили ватажка банди — Бруса Рейнольдса. За цей час меткий майор встиг добряче помандрувати по світу й порозкошувати: разом з дружиною побував у Бельгії, Франції, Монако, Італії, Алжірі, Канаді, Сполучених Штатах, повсюди відкрито з'являвся на людях, відвідуючи відомі курорти, готелі, казіно, ресторани. Після «турне» подружжя побудувало в Мексіці віллу, на якій і оселилося; тут Рейнольдса часто відвідували його помічники Едвардс та Вільсон. Невідомо чому, але згодом Рейнольдса потягло на батьківщину. Влітку 1968 року подружжя (звичайно, під чужим прізвищем і трохи змінивши свою зовнішність) повернулося до Англії. Своєю «резиденцією» Рейнольдс обрав фешенебельний курорт Торкі, але часто-густо приїздив до Лондона, навіть насмілювався відвідувати декого зі старих знайомих. Така зухвалість далася взнаки: його вистежили агенти Скотленд-Ярду. На суді, який знов-таки відбувся в Ейлсбері, Бруса Рейнольдса було засуджено до 25 років ув'язнення. Проте Рейнольдс не втратив оптимізму. Як заявив він представникам преси після винесення вироку, «якщо все буде, як годиться, років через шість-сім я звільнюся». Враховуючи, що Рейнольдсові зараз немає й 50 років і що він лишаються багатієм, підстави для оптимізму справді є. (Прим. перекладачів).
Всі члени банди заявили, що вважають себе невинними, і запевняли високий суд, що знають про пограбування не більше, ніж було написано про нього в газетах. Та хоч вони одностайно твердили, що ніколи не були на фермі і знов-таки назва її відома їм тільки з газет, такий незаперечний агрумент, як відбитки пальців, спростувати було неможливо…
Процес тривав аж 86 днів — рекорд навіть для британського правосуддя, — проте сотні репортерів та хронікерів, тисячі цікавих, що з'їхалися до Ейлсбері, розчарувались у своїх сподіваннях. Бо то був дивний процес: на ньому обмаль говорили саме про злочин, вірніше, якомога старанніше замовчували його.
Що б там не було, вже перший день процесу ознаменувався гучною сенсацією, коли перед очима суду з'явилась приваблива Карін Філд. Адвокат її чоловіка виставив Карін свідком, та зовсім не для того, щоб показати, яким чином грабіжникам пощастило втекти з ферми. Як виявилося, поява Карін Філд мала єдину мету: заплутати й залякати присяжних. Жіночка жваво розповіла, ніби невідомий, який, втім, багато чого знав про пограбування, пообіцяв підкупити одного з присяжних трьома тисячами фунтів, аби той визнав Брайана Філда невинним.
Жоден з присутніх у залі так і не збагнув, який сенс має це повідомлення; лише прокурор висловив припущення, що Карін просто кортіло потрапити на газетні шпальти.
У дещо іншому світлі постала роль Карін Філд через кілька днів після того, як один з головних обвинувачених—Джон Дейлі — несподівано був виправданий. В ході процесу (за британським правом це цілком можливо) голова суду проголосив, що обвинувачення, висунуте проти Дейлі, скасовується, оскільки доказів для обвинувального вироку не вистачає.