Вбивство Симона Петлюри. 1926
Шрифт:
Для тех, кто уцелел, удержавшись на кровавой волне, – осталась единственная возможность: исходить кровавыми слезами. И они-то очень хорошо знали, что проскуровский погром, который длился 3 часа и во время которого было убито тысяча восемьсот человек, а пострадало от трех с половиной тысяч до четырех, был лишь ничтожной каплей в огромном «предприятии» по уничтожению евреев, развернувшемся в стране, пока Петлюра держал Украину в своих когтях. Проскуров, Елисаветград, Житомир, Печера, Бар, Тульчин и пятьдесят других украинских городов и местечек стали свидетелями массовых убийств и мучений. С 1917 по 1920 год, по самым неполным данным, было убито сто тысяч ни в чем не повинных людей.
Пусть не говорят: командир не несет ответственности за опрометчивые поступки своих подчиненных. Как бы ни внушали нам отвращение
…И вот в тот вечер в самом центре еврейского квартала несколько уцелевших, жавшихся друг к другу людей собрались в одном из уцелевших домов, в котором еще чувствовался трепет жизни.
Предо мной сообщение, опубликованное в сегодняшней газете: «Скоро перед судом присяжных департамента Сены предстанет убийца, еврей Самуил Шварцбард. 25 мая 1926 года Шварцбард подошел на улице Расина к бывшему казачьему атаману Петлюре, который жил в Париже и в этот час направлялся в ресторан, и, осведомившись, действительно ли это он, уложил его на месте выстрелом из револьвера».
Наближення фіналу
Шварцбард, незважаючи на всі віртуозні зусилля свого талановитого захисника, спочатку мав дуже слабку надію на повне виправдання колегією присяжних, адже він учинив жорстоке вбивство неозброєної людини. Але версія про «руку Москви» на суді провалилася повністю – на її користь могли свідчити лише нічим не підкріплені твердження зацікавлених осіб. Усі докази «комуністичної змови», у тому числі свідчення професора Коваля, плутані показання Шаповала, штемпель на конверті пневматичного листа, вигадана резолюція Виконкому Комінтерну (яку, зрозуміло, ніхто не міг надати судові) від 9 січня 1926 p., нібито після прийняття котрої було вбито С. Петлюру, – ці свідчення, які Більма та Кампенсі вважали своїми козирями, були або спростовані Торресом, або ставали нічого не вартими перед документами про погроми й листами очевидців із Проскурова, або не відповідали образові підступного та жорстокого агента ОДПУ І Шварцбард зусиллями Торреса дедалі більше ставав в очах присяжних, можливо, нерозумним і жорстоким, але чесним і готовим до відчайдушної самопожертви месником за рідних і близьких, за свій народ.
Щоб якось підірвати цей імідж Шварцбарда і скомпрометувати його, адвокати родини Петлюри намагалися дискредитувати вбивцю. У своїх виступах вони постійно згадували і життєпис обвинуваченого, і його «запобігливу», як сказав Більма, службу в Червоній армії, і його екстремізм, і схильність до злочинів.
Натомість, доводили вони, не можна повністю довести заохочення Петлюрою погромів із огляду на умови громадянської війни, нестабільність влади, тим паче з огляду на тодішню анархічну ситуацію в Україні, неспроможність уряду контролювати ситуацію та стежити за діями всіх своїх військових частин. Понад те, нагадував Кампенсі, суд має судити не Петлюру – видатного державного діяча – і його політичну діяльність, а конкретного
Але талант у будь-якій справі лишається талантом. І Торрес виявився значно талановитішим за своїх маститих колег. Він настільки блискуче змінив ролі позивача і звинуваченого, що розгляд справи про вбивство перетворився на світового рівня політичний процес. Хід судового процесу зосередився не на господареві крамниці годинників та літераторові-початківцеві, а на колишньому голові Директорії – його діях і вчинках. Адвокати родини загиблого змушені були на вимогу захисту Шварцбарда надати необхідні документи, захищатися, виправдовуватися.
Торрес управно давав інтерв'ю, працював із пресою і так сприяв формуванню громадської думки. Під час процесу він покладався на французьку честь, лицарські почуття, апелював до французького патріотизму.
Лавина заяв на підтримку обвинуваченого, що почалася майже відразу після початку процесу, дедалі збільшувалася. Президент Ліги прав людини, професор Віктор Балі, письменники Сінклер Льюїс та Герберт Уелс, геніальний фізик Альберт Ейнштейн, колишній голова російського Тимчасового уряду Олександр Керенський, колишній командувач Збройних сил на Півдні Росії (ВСЮР) генерал-лейтенант Антон Денікін, світила Франції, академіки, її гордість у всіх сферах науки, навіть самі пропонували прийти на суд, щоб стати свідками в захисті незвичайного вбивці. Імена цих усесвітньовідомих людей, безумовно, справили чимале враження на присяжних.
Щоб викликати й завоювати симпатії католицьких присяжних, Торрес посилався на оцінки цієї справи главою римсько-католицької церкви Папою Бенедиктом XV, який також вступився за Шварцбарда. А тимчасом упливові друзі Торреса працювали з газетярами, редакторами, політиками. Адвокат навіть зумів організувати зустріч дружини Шварцбарда з одним із найупливовіших депутатів Національних зборів Франції, головою Французької соціалістичної партії та майбутнім прем'єр-міністром Франції Леоном Блюмом. У відповідь на прохання врятувати чоловіка від смерті, ознайомитися з документами й підтримати Шварцбарда в пресі обережний і неквапливий Блюм із доброю посмішкою, цілком спокійно та щиро запевнив перелякану й тремтячу мадам Шварцбард, що її чоловік, ймовірно, буде виправданий або помилуваний.
– Чому, чому ви так упевнено говорите? – наполягала жінка.
– Бо Франція є країною справедливою, мадам, – незворушно відповів у присутності Торреса майбутній глава французького уряду.
Такі висловлювання громадських лідерів (особливо Блюма) дали підстави низці дослідників стверджувати, що нібито ще задовго до вироку вищі політичні кола Франції визначили його долю та контролювали хід справи. Зокрема, Ю. Кульчицький зазначає, що «з декларації й усього тону Блюма можна логічно припустити можливість укладання політичного договору», який, «мабуть, щось гарантував Шварцбарду». Історик уважає, що йому гарантували життя і, за змогою, не дуже суворе покарання. Правда, написати це могла тільки людина, яка не розуміла того, що у Франції був повністю незалежний від влади суд і ніякого тиску на себе присяжні не потерпіли б. Ніхто, навіть найупливовіший державний діяч чи політик, на це б ніколи не наважився – інакше почався би грандіозний скандал із відповідними для кар'єри наслідками. Серед присяжних паризького суду були дуже популярні й відомі тоді у Франції люди, і якщо вони були налаштовані так, як кавалер ордена Почесного легіону, директор знаменитого театру «Одеон» Фірмен Жеміє, то маніпулювати їхнім рішенням не зміг би ніхто, а Шварцбардові нічого було боятися. Бо Фірмен Жеміє, відомий незалежністю своїх суджень, у листі до Торреса заявив, що, коли б Шварцбарда засудили за вбивство гнобителя євреїв Петлюри, «тож треба логічно припускати, що всі, хто воював на боці Франції проти Німеччини у Великій війні, повинні також бути засуджені як злочинці».
Однак не викликає ані найменшого сумніву, що у світовій громадській думці беззастережно панували настрої щодо необхідності виправдання Шварцбарда. Показовим у цьому є репортаж популярного журналіста російської білої еміграції Сергія Сумського в празькому есерівському журналі «Воля Росії»: «В ту минуту, когда присяжные входили в зал из совещательной комнаты и все напряженно ждали приговора, сидевший рядом со мной видный украинский деятель спросил меня: «Каков, по вашему мнению, будет приговор?» – «Я не сомневаюсь в том, что Шварцбарда оправдают», – ответил я. «Неужели? Не может быть!» – и мой собеседник искренне не мог этого понять».