Вбивство Симона Петлюри. 1926
Шрифт:
До речі, слід відзначити, що погромна діяльність Петлюри почалася не за Директорії, а саме за Центральної Ради. Процитуємо ще один уривок зі спогадів Гольденвейзера про те, що робили петлюрівські гайдамаки після повернення до Києва в німецькій валці:
«Формально в Киеве и во всей Украине с 1 марта 1918 года (когда были изгнаны большевики) была восстановлена верховная власть Украинской Центральной Рады. В Киев возвратился и украинский парламент, со своим президентом М. С. Грушевским, и кабинет министров, который возглавлялся Голубовичем. Но по существу эта возрожденная самостийно-украинская государственность производила в эти месяцы довольно жалкое впечатление. Чувствовалось ее полное бессилие рядом с опекавшей ее германской военщиной.
Единственная область, в которой украинской власти предоставлялась полная свобода действий, это была политика
А щодо періоду Центральної Ради вже зовсім ніяк не спрацьовують улюблені аргументи захисників Петлюри, мовляв, той «нічого не знав» та «армія була некерованою». За Центральної Ради він, як військовий міністр, повністю контролював нечисленних гайдамаків та був у курсі того, що вони робили принаймні в Києві.
І ще один принциповий момент. Не можна всі ті злочини проти людства, що робили гайдамаки за мовчазної згоди Петлюри або навіть за його санкцією, зводити лише до знищення єврейського населення. Звичайно, як найбільш тоді беззахисна частина населення, євреї зазнали величезних утрат, але так само головний отаман безжально вбивав і катував, незалежно від національної належності усіх, хто заважав утвердженню в країні націоналістичного тоталітаризму. Як приклад можна згадати масові розправи, що вчинили петлюрівці після державного перевороту грудня 1918 р. та захоплення Києва. Процитуємо свідчення київської сестри милосердя Марії Нестерович-Берг: «На второй же день после вторжения Петлюры мне сообщили, что анатомический театр на Фундуклеевской улице завален трупами… Господи, что я увидела! На столах в пяти залах были сложены трупы жестоко, зверски, злодейски, изуверски замученных! Ни одного расстрелянного или просто убитого, все – со следами чудовищных пыток. На полах были лужи крови, пройти нельзя, и почти у всех головы отрублены, у многих оставалась только шея с частью подбородка, у некоторых распороты животы. Всю ночь возили эти трупы. Такого ужаса я не видела даже у большевиков. Видела больше, много больше трупов, но таких умученных не было!..
– Некоторые еще были живы, – докладывал сторож, – еще корчились тут.
– Как же их доставили сюда?
– На грузовиках. У них просто. Хуже нет галичан (маються на увазі Січові стрільці Євгена Коновальця. – Авт.). Кровожадные… Бесы, а не люди, – даже перекрестился сторож».
Таку ж інформацію про злочини гайдамаків і Січових стрільців містить і звіт Російського товариства Червоного Хреста: «Встретят на улице русского офицера или человека, по возрасту или обличью похожего на офицера, выведут на свалку, пристрелят и тут же бросят. Иногда запорют шомполами насмерть, иногда на полусмерть. Во время междуцарствия, когда Петлюра ушел из Киева, а большевики ещё не вошли, было найдено в разных частях города около 400 полуразложившихся трупов, преимущественно офицерских. Применял Петлюра и систему заложничества, возил с собой бывших министров (ідеться про колишніх міністрів гетьманського уряду. – Авт.), митрополита Антония, несколько дам из аристократии. Над заложниками издевались, не раз грозили им смертью».
А ось що писала людина, яка належала з головним отаманом до одного політичного табору та була наставником Симона Петлюри на щаблях політичної кар'єри. Людина ця – один із засновників Центральної Ради, перший голова Директорії Володимир Винниченко.
Розкриємо його книгу «Відродження нації», розділ «Доба Директорії», частину III, розділ VII, підрозділ 2 – «Безконтрольність і контрреволюційність отаманської влади». Наведемо досить великий за об'ємом уривок із книги, де якраз і йдеться про єврейські погроми та ставлення Петлюри до цього: «Таким чином, фізична сила,
У цьому ж полягає причина й тих страшних єврейських погромів, які, почавшись незабаром по вступі Директорії до Києва, потім такою страшною, кривавою пошестю розлилися по всій Україні. Не маючи глибоких, захоплюючих солдатські маси соціально-револіційних лозунгів, отамани мусили чимось підбадьорювати «козацький дух». І «давали хлопцям погуляти». Як говорилося тоді.
Ні для кого тепер уже не секрет, що переважно сама офіцерня підбурювала до цього солдатів, також не секрет, що ні одного з таких злочинців отаманською владою не було ні розстріляно, ні навіть якось покарано. А коли голова Директорії (тобто сам Винниченко. – Авт.) став вимагати в Головного Отамана пояснення, то Головний Отаман С Петлюра сердито відповів: «А чого ж вони (євреї) не боролися з нами проти гетьманщини?!!» І коли Головний Отаман говорив і думав, що євреї заслужили оті погроми, то що могли говорити, думати і робити отаманці? І що дивного, наприклад, у тому, що один із «національних героїв» отаман Ангел зупиняв поїзд, витягав із нього всіх євреїв, жінок, дітей, старих людей, розкладав їх усіх вряд на пероні й поров різками?
І чи було ж покарано того Ангела, як вимагала вся Директорія від Симона Петлюри? Розуміється, ні (Виділено нами. – Авт.).
А чи було покарано тих… офіцерів, які під приводом боротьби з більшовиками вчиняли потім погроми в Бердичеві, Житомирі, в інших містах?
І не було ні кари, ні управи, ні суду, ні контролю над цими злочинцями й ворогами не тільки нашої революції, але й національного руху. Бо вся система військової влади була збудована й цілком свідомо головним отаманом і неголовними отаманами піддержувана так, щоб над ними не було ніякого контролю.
От ця безконтрольність, самодержавність влади цивільної й військової була основною, початковою нашою бідою».
Нічого більш вагомого, більш точного за слова Винниченка додати навряд чи можна. Бо вичерпність, жорстка, лаконічна вичерпність його слів не потребує коментарів, і навіть якщо зробити оцінну поправку на певною мірою упереджені ставлення Винниченка до Петлюри, то це суттєво не змінить нашої оцінки. Мемуари Володимира Кириловича можуть містити суто особисті оцінки, але у достовірності фактів йому неможливо відмовити.
Звичайно, можна стверджувати, що не тільки петлюрівці під час громадянської війни займалися погромами. Так, були погроми й із боку білогвардійців, червоних, махновців, григор'євців і різних банд без чіткої політичної орієнтації. Однак переважна більшість погромів саме на совісті петлюрівського війська: петлюрівці скоїли близько тисячі погромів, 213 та 106 відповідно – білі та червоні. За даними комісії Міжнародного товариства Червоного Хреста, від рук петлюрівських погромників тільки в період із грудня 1918 до серпня 1919 року загинуло близько 50 тисяч євреїв. Якщо врахувати петлюрівські погроми доби Центральної Ради та після серпня 1919 р., то кількість жертв наблизиться до 100 тисяч, а деякі дослідники називають і значно більшу кількість. Це не можна й приблизно порівняти з кількістю жертв «білих» погромів (від 5 до 6 тисяч) і погромів, учинених червоноармійцями (менше однієї тисячи). Однак річ навіть не в кількості жертв, хоча пропорції промовляють самі за себе.
У денікінців і червоних погроми були проявом деморалізації окремих військових частин, до котрих було непричетне вище командування, як це мало місце з Петлюрою та його найближчим оточенням. Більшовики з погромами боролися вкрай жорстко – не зупиняючись перед розстрілами винних командирів і політичних комісарів, які не вжили всіх заходів із недопущення злочинів проти мирного населення. Однак ту ж саму політику захисту мирного населення всіх національностей намагалося проводити й добровольче командування – її порівняно невисоку ефективність можна пояснити тим, що в Денікіна не було НК і комісарів із необмеженими повноваженнями, а організація влади в тилу була на порядок менш ефективною, ніж у більшовиків. Але головнокомандувач ВСЮР не імітував боротьбу з погромниками у власній армії, як це робив головний отаман, а реально намагався врятувати життя мирних жителів і честь своїх солдатів. У всякому разі, нічого подібного до проскурівського погрому при добровольцях уявити було неможливо.