Великі сподівання
Шрифт:
Джо виголосив цей двовірш так старанно й гордовито, що я просто мусив запитати, чи не сам він його й придумав.
– Сам,- визнав Джо,- і без нічиєї помочі. Отак враз і придумав. Як ото вухналя одним ударом загнав. Я зроду-віку так не дивувався, як отоді - аж сам собі не вірив, далебі, що це я таке втяв. Тож, кажу, я мав намір, щоб цей напис вибили на нагробку, але на вірші треба коштів, як їх не вибивай - чи то великими літерами, чи малими, тим воно й не вигоріло. Грошей чимало на похорон пішло, а решта потрібна була для матері. Здоров'я у неї було поганеньке, геть
Голубі очі Джо трохи відвологли, і він протер спершу одне око, тоді друге незручним і аж ніяк не відповідним для цієї мети знаряддям - балабухою на ручці коцюби.
– Тоді мені було так самотньо тут одинцем,- мовив далі Джо,- що я познайомився з твоєю сестрою. А твоя сестра, Піпе,- він рішуче глянув на мене, ніби загодя знав, що я з ним не погоджуся,- твоя сестра - жінка показна.
Я перевів погляд на вогонь, маючи певний сумнів щодо його слів.
– Хоч би що там думала про це рідня чи й чужі люди, твоя сестра, Піпе,- кожен склад з подальших слів Джо підсилював ударом коцюби об верхню перетинку в ґратках,- жін-ка по-каз-на!
Не придумавши нічого кращого, я тільки сказав:
– Я радий, що ти так думаєш, Джо.
– Я теж,- погодився зі мною Джо.- Я радий, що так думаю, Піпе. Що трохи шкіра червона чи там кістки де-не-де випинаються - чим це мені вадить?
Я слушно зауважив, що як йому це не вадить, то будь-кому іншому й поготів.
– Атож!
– підтвердив Джо.- Правильно. Маєш слушність, друзяко! Коли я познайомився з твоєю сестрою, усі тільки й говорили, що вона виховує тебе власною рукою. І всі її за це похваляли, я так само. А щодо тебе,- мовив далі Джо, скривившись лицем, немов і справді перед ним постало щось украй відразливе,- то коли б ти, дорогий мій, побачив себе таким маленьким, і слабосильним, і жалюгідним, то просто сам себе став би зневажати!
Не зовсім поділяючи цю його думку, я зауважив:
– Та що там про мене балакати, Джо!
– Але я ось тоді забалакав, Піпе,- відказав він з невимушеною простотою, яка не могла не викликати симпатії.- Коли я освідчився твоїй сестрі, щоб як її воля, то й до вінця - це якщо вона згодна перебратись до мене у кузню,- я й сказав їй: «І бідолашне дитя бери з собою. Хай бог його благословить,- сказав я твоїй сестрі,- але в кузні й для нього місця стане».
Я розплакався і, обхопивши Джо за шию, почав просити вибачення, а він поклав коцюбу й теж обняв мене і сказав:
– Ми завше будемо найкращими друзями, ге ж, Піпе? Не плач, мій хлопчику!
Коли ми трохи заспокоїлися, Джо підсумував нашу розмову:
– Отож ти сам бачиш, Піпе, як усе склалося! Так воно й тягнеться. Коли ж ти візьмешся мене вчити, Піпе (а я наперед тобі кажу, що я страх який тупайло, просто страх), місіс Джо не повинна цього знати. Це треба буде робити, сказати б, нишком. А чому нишком - я тобі зараз поясню, Піпе.
Він знов узяв у руки коцюбу, без якої був наче зовсім безпорадний у своїх міркуваннях.
– Твоя сестра, Піпе, як урядниця.
– Урядниця?
– я аж здригнувся, бо у мене
– Вона як урядниця,- повторив Джо.- Себто схильна урядувати над тобою і мною.
– А-а!
– І вона не буде в захваті, коли в домі з'являться вчені,- вів далі Джо,- тим паче коли цим вченим буду я, бо вона злякається, що я можу збунтуватися. Що я вчиню заколот, розумієш?
Я збирався знову щось запитати і вже почав був: «А чому?..» - та Джо стримав мене.
– Стривай-но. Я знаю, що ти хочеш сказати, Піпе, але стривай хвильку! Ніде правди діти, твоя сестра часом добре нам дошкуляє. І штурханами годує, і не дає ніякого просвітку. А коли її проймає шал, Піпе,- Джо знизив голос до шепоту й оглянувся на двері,- то, як по щирості казати, вона тоді чиста Кара божа.
Джо промовив перше з цих двох слів так, наче воно починалося з доброго десятка великих «К».
– Чому я досі не збунтувався? Ти це хотів спитати, Піпе, коли я не дав тобі договорити?
– Атож, Джо.
– Та бачиш,- сказав Джо, перекладаючи коцюбу в ліву руку, щоб правою помацати собі баки,- коли він вдавався до цього мирного жесту, так і жди від нього якоїсь несподіванки.- Бачиш, твоя сестра - розумаха. А так, розумаха.
– А що це таке?
– спитав я, гадаючи, що він не знайдеться, як мені пояснити. Проте він, пильно дивлячись на вогонь, на мій подив, не забарився з відповіддю, яка була хоч і не посутня, зате достатня, щоб мене ошелешити:
– Таки розумаха,- сказав він. А коли нарешті відвів погляд убік і знов заходився мацати баки, додав: - Ну, а я розумом не дуже… І ще я тобі що скажу, друзяко,- це без усяких жартів, Піпе,- я-бо стільки надивився на свою нещасну матір та й на інших жінок - так же тяжко доводиться їм працювати, й не розгинатися з ранку до вечора, й серцем уболівати, й не мати спочинку до своєї смертної години, що тепер страх боюся, аби чим не скривдити жінки, нехай навіть мені й на гірше коли вийде. Я б волів, щоб воно тільки мені перепадало, Піпе, щоб не гуляв по тобі Лоскотун, друзяко,- нехай уже я один перетерплю. Але що вдієш, коли воно вже так склалося, Піпе,- ти просто не зважай на ці негаразди, та й годі.
Хоч який я був малюк тоді, а пам'ятаю, що саме від того дня почав ще захопленіше ставитись до Джо. Ми з ним як були рівні, так і лишились, але після того я не раз, бувало, коли сидів і думав про Джо, відчував, що в душі у мене наростає особливо ніжне почуття до нього.
– Та що там не кажи,- промовив Джо, зводячись підкласти вугілля у вогонь,- а її ще нема, хоч на годиннику вже скоро восьма! Не дай боже, конячка дядька Памблечука ногу підверне на слизькому та впаде!
Місіс Джо у базарні дні їздила часом з дядьком Памблечуком на ринок, допомагаючи йому жіночою порадою скупитися з усяким харчем, оскільки він, старий парубок, не довіряв цього своїй економці. Сьогодні саме й був такий базарний день, і місіс Джо вибралася в таку поїздку.