Великі сподівання
Шрифт:
Річ у тому, що коли у мене в кишені з'явилося п'ятсот фунтів, мені спала на думку одна ідея, над якою я й раніше подумував, а Веммік, як здавалося, був саме той, з ким варто було б про це порадитися.
Він уже замкнув касу і збирався йти додому. Підвівшись із-за столу, він переніс дві сальні свічки разом із щипцями на поличку біля дверей, щоб погасити при виході, згріб на купку вугілля в каміні, взяв у руку капелюха й плаща і, щоб розворушитись після безнастанного сидіння, заходився енергійно постукувати себе по грудях ключем від каси.
– Містере Веммік,- сказав
Веммік щільно закрив свою поштову скриньку й похитав головою, неначе засвідчуючи цим категоричну незгоду з будь-якими проявами такої фатальної слабості.
– Цей приятель,- мовив я далі,- збирається взятися за комерцію, але не має грошей для початку, і ця обставина дуже його гнітить. Отож я хотів би якось допомогти йому на перших порах.
– Вклавши за нього гроші?
– спитав Веммік тоном, сухішим за тирсу.
– Частину грошей,- відповів я, бо мене раптом стрілила обтяжлива згадка про акуратно перев'язаний стосик рахунків удома,- вклавши частину грошей і, можливо, взявши на себе деякі зобов'язання в надії на майбутню спадщину.
– Містере Піп,- сказав Веммік,- я б вам був дуже вдячний, якби ви вкупі зі мною порахували на пальцях усі мости звідси й до Челсі. Отже, так: Лондонський міст - один, Саутворкський - два, Блекфраєрський - три, міст Ватерлоо - чотири, Вестмінстерський - п'ять, Воксхольський - шість.- Називаючи кожного моста, він вистукував борідкою ключа по своїй долоні.- Шість мостів, як бачите,- вибирайте, який хочте.
– Не розумію,- сказав я.
– Виберіть собі моста, містере Піп,- пояснив Веммік,- пройдіть на центральний його прогін, киньте свої гроші в Темзу і збудетесь клопоту. Допоможіть приятелеві грішми, і кінець буде той самий, тільки більш мороки та неприємностей.
Після цих слів отвір його рота зробився такий широкий, що хоч цілу газету туди встромляй.
– Ви мене зовсім засмутили,- озвався я.
– Я це й мав на меті,- сказав Веммік.
– Отже, ви вважаєте,- запитав я трохи аж обурено,- що ніколи не треба…
– …Вкладати рухоме майно в приятеля?
– підхопив Веммік.- Звичайно, не треба. Хіба коли хочеш приятеля позбутись. Але й тоді ще слід зважити, скільки саме майна на це не шкода.
– І це ви цілком серйозно, містере Веммік?- спитав я.
– Так серйозно, як тільки можна у цій конторі,- відказав він.
– Ага!
– вхопився я за останні його слова, сподіваючись знайти тут якусь лазівку.- Значить, у Волворті ви можете й інакше думати?
– Містере Піп,- повагом відіювів він.- Волворт - це одне місце, а ця контора - зовсім інше. Так само, як Старий - це одна особа, а містер Джеггерс - зовсім інша. Змішувати їх ні до чого. Про мої волвортські погляди треба питати у Волворті, а тут, у конторі, ви можете почути тільки мої службові погляди.
– Дуже добре,- сказав я з полегкістю.- У такому разі можете бути певні, що я відвідаю вас у Волворті.
– І там будуть вельми раді, містере Піп,- відказав він,- прийняти вас, як суто приватну особу.
Усю цю розмову ми провадили мало не пошепки, добре знаючи,
Цього вечора у мене не раз прокидався жаль, чому містер Джеггерс не має у своєму домі на Джеррард-стріт Старого, чи Громовика, чи хоч кого-небудь або чого-небудь,- може, тоді він не був би вічно таким насупленим. Дуже ж невтішно було думати у свій двадцять перший день народження, що мало чого й варте повноліття в цьому сповненому недовіри й підозри світі, який він витворював довкола себе. Він у сто разів був досвідченіший і кмітливіший за Вемміка, і все-таки я в сто разів більше волів би обідати з Вемміком, аніж з ним. І не лише на мене містер Джеггере впливай так гнітюче, бо коли він пішов від нас, Герберт, втупивши очі у вогонь, сказав, що, певно, у нього, Герберта, на сумлінні якийсь тяжкий, тільки зовсім забутий злочин,- бо чого б ще йому почуватися так пригнічено й винувато?
Розділ 37
Гадаючи, що неділя - найкращий день для ознайомлення з волвортськими поглядами містера Вемміка, я найближчої ж неділі вирушив на прощу до Замку. Опинившись перед його зубчастими укріпленнями, я побачив, що вгорі має прапор і місток піднято; проте, не перестрашений гордим виглядом фортеці, я теленькнув дзвінком біля хвіртки, і мене якнаймирнішим чином впустив Старий.
– Мій син, сер,- сказав він після того, як закріпив опущений місток,- так і думав, що ви можете навідатись, тож велів передати вам, що скоро вернеться з прогулянки. У мого сина так заведено - регулярно прогулюватись. Мій син, він любить, щоб в усьому був лад.
Я закивав йому незгірше, мабуть, і від самого Вемміка, і ми, ввійшовши в дім, посідали перед каміном.
– Ви, сер,- сказав щебетливим голосом дідок, гріючи руки біля вогню,- гадаю, познайомилися з моїм сином у нього в конторі?
– Я кивнув.- Ха! Я чував, сер, що мій син надзвичайно вмілий у своєму ділі?
– Я кивнув енергійніш.- Атож, так мені й казали. Він же служить по адвокатській лінії?
– Я кивнув ще енергійніш.- Оце ж і найдивніше в моєму синові,- сказав дідок,- бо навчався він зовсім не адвокатського ремесла, а бондарського.
Мене цікавило, чи дійшов до старого добродія відгомін слави містера Джеггерса, і я прокричав йому це ім'я. Він украй ошелешив мене, коли на мої слова щиро засміявся й вельми грайливо відповів:
– Звісно, що ні, ви вгадали!
Я так і до сьогоднішнього дня не знаю, що він мав на увазі, що за жарт, на його думку, я утнув.
Оскільки я не міг без кінця кивати, не пробуючи якось інакше розворушити дідка, я голосно запитав його, чи він і сам не мав відношення до бондарського ремесла. Я кілька разів повторив те саме і потицяв йому в груди,- мовляв, це ж про нього я питаю,- поки він нарешті зрозумів, що мене цікавить.