Великі сподівання

Диккенс Чарльз

– Гаразд, Джоне, гаразд!
– відказав жвавий дідок, такий заклопотаний, такий вдоволений, що куди там.

Читання Старого нагадало мені школу двоюрідної Вопслової бабці, з тією, однак, приємною різницею, що долинало воно мовби крізь замкову шпарину. Старий волів, щоб свічки стояли до нього якомога ближче, але що сам він раз у раз ладен був устромити в огонь то голову, то газету, за ним треба було стежити, як за пороховим складом. Проте Веммік пильнував так невтомно й делікатно, що Старий читав собі, навіть ані здогадуючись про небезпеки, які чекали на нього. А коли він підводив до нас погляд, ми одностайно демонстрували найглибшу зацікавленість і подив, кивали йому,

і він знову брався за читання.

Оскільки Веммік і міс Скіффінс сиділи поруч, а я трохи ззаду в затіненому кутку, мені було видно, як рот містера Вемміка поволі й обережно розтягується, а рука теж поволі й обережно скрадається довкола стану міс Скіффінс. Через деякий час рука виринула по другий її бік, аж це міс Скіффінс вправно перехопила руку зеленою рукавичкою, змотала назад, мов той шарф, і спокійнісінько поклала на стіл перед собою. Цю операцію вона провела так незворушно, що просто вразила мене, і якби тільки можливо було добачити тут неуважливість, я подумав би, що міс Скіффінс зробила рух цей механічно.

Минуло трохи часу, і Веммікова рука знов почала зникати з очей, а тоді й рот знов почав розширюватись. Я на добру хвилину застиг у напруженому, мало не до болю чеканні, поки ця рука нарешті виринула по другий бік міс Скіффінс. Ту ж мить достойна панна вправним рухом досвідченого боксера перехопила її, як і першого разу зняла з себе цей пасок спокуси чи то пак пояс Афродіти [19] і поклала на стіл. Якщо прирівняти стола до тропи чесноти, то можна було б сказати, що поки ото Старий читав, Веммікова рука раз по раз ухилялася з неї, а міс Скіффінс незмінно повертала її назад.

19

Пояс Афродіти, богині вроди й кохання у грецькій міфології, містив приховану таємницю принадності богині й міг додати краси будь-якій жінці.

Кінець кінцем Старий зачитав себе до дрімоти, і Веммік роздобув невеликий казанок, тацю зі склянками та чорну пляшку з порцеляновим корком, що зображував розпашілу веселу особу духовного стану. Завдяки цьому ми всі дістали змогу скуштувати гарячого грогу, в тім числі й Старий, що невдовзі знов пробудився. Розмішувала напій міс Скіффінс, і я звернув увагу, що вона й Веммік пили з тієї самої склянки. Звичайно, я розумів, що провести міс Скіффінс додому й без мене знайдеться кому, отож, сповнений вдячності за такий приємний вечір, відкланявся першим, особливо щиро розпрощавшися зі Старим.

Не минуло й тижня, як я одержав записку з Волворту; Веммік повідомляв, що начебто дещо з'ясував у тій справі, яку ми з ним обговорювали як суто приватні особи, у зв'язку з чим він запрошує мене до себе. Так я знову завітав до Волворту, а тоді ще раз, і ще, крім того декілька разів ми бачилися й у Сіті, але на Літл-Брітен або поблизу не торкалися цієї теми ані півсловом. Зрештою ми знайшли чесного молодого купця чи то маклера з морських перевезень, котрий тільки недавно став на ноги і потребував капіталу та тямущого помічника і котрому з плином часу й з розширенням обороту міг знадобитись і партнер у ділі. Між ним і мною було укладено потаємну угоду (об'єктом якої був Герберт), і я сплатив йому половину своїх п'ятисот фунтів, а також зобов'язався згодом внести ще деякі суми - одні у певні терміни з мого доходу, а інші, коли стану власником мого багатства. Вів переговори брат міс Скіффінс. Керував ними від початку до кінця Веммік, хоч особисто в них участі не брав.

Все пощастило облагодити так тонко, що Гербертові й на думку

не спало запідозрити мене в причетності до цієї справи. Ніколи я не забуду, з яким сяючим обличчям прийшов він одного дня додому й розповів мені превелику новину: як він випадково познайомився з таким собі Кларрікером (так звали молодого купця), і цей Кларрікер чогось дуже вподобав його, і що це, здається, і є та довгождана щаслива нагода. А в міру того, як його надії щодень міцнішали й обличчя все більш прояснювалося, він, певне, вважав мене за дедалі відданішого друга,- адже я насилу міг стримати сльози радості, бачивши його таким піднесеним.

Коли нарешті все владналося і Герберт уперше відпрацював день у Кларрікеровій конторі, а потім увесь вечір пробалакав зі мною, упоєний своїм таланом і радістю, я, лігши спати, глибоко розчулився, що от мої сподівання хоч комусь стали у добрій пригоді.

Тепер у мене на пам'яті постає подія величезної ваги, поворотний момент усього мого життя. Але перше, ніж розповісти про неї та перейти до всіх тих змін, які вона спричинила, мені треба один розділ присвятити Естеллі. Це не так і багато, коли врахувати, як довго Естелла панувала у моєму серці.

Розділ 38

Якщо після моєї смерті коли-небудь у цьому старому масивному особняку над Річмондським лугом заведеться привид, то це буде не хто інший, як мій невгомонний дух. О, як багато ночей і днів блукав він у ньому, коли там жила Естелла! Хоч би де бувши тілом, душею я незмінно й невтримно вертався до цього будинку.

Місіс Брендлі, леді, яка взяла до себе Естеллу, була вдовою і мала одну дочку, на кілька років старшу від Естелли. Мати виглядала молодувато, дочка - старувато, мати - була квітуча обличчям, дочка - прив'яла, мати захоплювалась світськими насолодами, дочка - теологією. Вони посідали те, що називається добрим становищем у товаристві, багато роз'їжджали і самі приймали багатьох.

Їх з Естеллою ледве чи зв'язували які-небудь почуття - скорше ніяких не було,- але вважалося, що вони потрібні їй, а вона їм. Місіс Брендлі приятелювала з міс Гевішем до того, як та пішла у своє відлюдництво.

І в домі місіс Брендлі, і поза ним я терпів найнеможливіші муки, що їх тільки могла накликати на мене Естелла. Характер наших з нею стосунків, коли вона трималася зі мною простіше, ніж з іншими, але зовсім не прихильніше, доводив мене мало не до розпачу. Мною вона дражнила своїх залицяльників, і водночас сама простота наших взаємин давала їй змогу демонстративно нехтувати моє почуття. Якби я був її секретарем, служкою, однокровним братом, убогим родичем - чи хоча б меншим братом її нареченого,- то й тоді не відчував би, що, перебуваючи так близько від неї, я дуже далеко від здійснення своїх надій. Що мені дозволено було називати її на ім'я й чути, як вона називає мене на ім'я,- це тільки посилювало мої страждання і доводило мене до ще більшої нестями, аніж інших закоханих у неї.

А залицяльників вона мала силу-силенну. Через мої ревнощі мені здавалося, що кожен, хто підходить до неї, уже її залицяльник, але й без того їх було більше ніж досить.

Я часто бачив її в Річмонді, часто чув про неї в Лондоні, часто катався з нею і з обома Брендлі по річці. І не перелічити пікніків, іменин, вечірок, поїздок в оперу, на драму й на концерти, всіляких інших розваг, на яких я бував поруч з нею, і всі вони ятрили мені душу. Жодної щасливої години я не зазнав у товаристві Естелли, хоч сам дні й ночі тільки й марив про те, яким щастям було б не розлучатися з нею аж до могили.