Велика, більша й найбільша

Брошкевич Ежи

— Отже, — сказав Капітан, — це саме той літак.

Діти оніміли.

Тепер уже вони нічого не розуміли. Бо все уявлялося таким дивним і таємничим, що розмови були даремні. Горошок хотів спитати: “Аж в Африці?” — а Іка: “Так страшенно далеко?”, але їм просто забракло слів.

— На самому початку бурі удар грому вивів з ладу радіостанцію того літака, — говорив Капітан. — Потім сталася аварія одного двигуна. Під час польоту над пустелею літак однесло бурею далеко од курсу. Нарешті, він змушений був приземлитися, пошкодивши при цьому шасі. На щастя, ні пасажири,

ані екіпаж не потерпіли. Але становище дуже складне. Буря не вщухає. На літаку немає ні запасів води, ані їжі. Завважте: літак збився з маршруту. Його шукають уже дванадцять годин, однак не там, де треба. Адже літак у Сахарі — це однаково, що піщинка на міському майдані. А екіпаж не має можливості повідомити когось про місце приземлення.

— Але ж ми чули сигнал, — одізвався Горошок.

— Лише ви, — сказав Капітан. — І тільки тому, що ми — ви і я — друзі. Більше ніхто з людей його не вловив і не почув.

— Чому?

Капітан злегка кашлянув, ніби хотів приховати хвилювання.

— Радіопередавач того літака, — сказав він, — був дуже важко… точніше, смертельно поранений. Незважаючи на це, він спробував ціною надзвичайних зусиль передати ще кілька останніх сигналів. Він був уже неспроможний повідомити людей і поклав принаймні нам, машинам, що служать людям і дружать з ними, сповістити, що і він, і увесь літак прагнули до кінця виконати свій нелегкий обов’язок. А оскільки, — вів далі Капітан, — оскільки в нашому машинному світі вже відомо, що ми з вами здружилися й порозумілися, цей сигнал і передано сюди.

— Хто передав?

— Антени. Щогли радіостанцій Кейптауна, Парижа, Осло і Києва. Вони прийняли сигнал і передали його у Варшаву, а тут я порадив вашому радіоприймачеві повідомити вас.

— Але як це сталося? — спитала здивована Іка.

— У нас є свої засоби, — відповів Капітан, — ми, мирні машини, підтримуємо широкі міжнародні зв’язки. Не те, що воєнні машини, які…

— Даруйте, — перебив Горошок. Голос його тремтів і зривався від хвилювання. — Ми почули сигнал і зрозуміли його. Ми одразу ж прибігли до вас, бо збагнули: трапилося, щось дуже важливе. І… ми ладні зробити все! — звів дух Горошок. — Правда, Іко?

— Так, — спокійно й рішуче промовила Іка.

— Але, — знову почав Горошок, — що саме повинні ми робити?

Капітан кашлянув знову.

— Так я й знав, — сказав він сам до себе. І далі вже вголос:

— Дякую. Ви не зрадили моїх сподівань.

Іка підвела голову.

— Це ми дякуємо за довіру і постараємося її виправдати.

Горошок поважливо глянув на неї. Але він і досі не вгамувався.

— Все це дуже добре, — буркнув він, — а час біжить, і ви ж нас до Африки не завезете.

Проте він зразу ж зніяковів, це було нетактовно щодо Капітана. Але Капітан не образився.

— Ваша правда, — погодився він, — треба поспішати.

— Отже?

— Отже, ви мусите усвідомити, що справа дуже і дуже серйозна. Ви ще молоді і…

— Вдвох, — суворо сказала Іка, — ми вже майже повнолітні. І ми уже вирішили.

— Ну, гаразд. Але ж ви і досі нічого не знаєте, — засміявся Капітан.

— Це

не наша провина, — пирхнула, мов кицька, Іка.

Горошок кивнув головою.

Здається, Капітан зніяковів.

— Згода, — промовив він заклопотано. — Я й справді розбалакався, ніби старий грамофон. Словом, ви повинні приготуватися до подорожі літаком, бо ж в Африку я вас таки не завезу.

— Лі-та-ком? — перепитали Іка й Горошок.

— Так.

Горошок облизав пересохлі губи.

— Яким літаком?

— Мої голуб’ята, — сказав Капітан, — на одному аеродромі на нас уже чекає дуже швидка двомісна машина. Це — Як, щоправда, не першої молодості, але на нас, ветеранів, у такій справі можна покластися. Він вас доставить на місце і дорогою розкаже, що далі робити. Чи готові ви в дорогу?

— Хвилиночку, — буркнув Горошок. — Світло погашене, радіо, телевізор і газ — вимкнуті. Крани закриті. Згода. Ми готові.

Прилади в машині засвітилися, ніби котячі очі.

Капітан увімкнув фари, запустив мотор. Безшелесно він прокотив подвір’ям, обережно виїхав за браму, а на вулиці рвонув так, що Іка з Горошком аж відкинулись на сидінні.

Коли вони виїхали з міста і попереду простелилася біла у світлі фар стрічка асфальту, Горошок запитав:

— Але чому досі, Капітане, ви про все це не розповідали?

Капітан обережно обігнав три вантажних автомобілі, проскочив на повному газі два повороти і лише тоді відповів:

— По-перше, ми ще не знали всіх подробиць. Надійшло багато добровільних пропозицій від різних літаків, через це довелося спитати дві електронні машини, перш ніж ми вибрали Яка. А по-друге, місце приземлення нам пощастило злокалізувати липге в останню хвилину. Саме тоді, коли ви почули сигнал SOS.

— Ага, — мовила Іка, а потім штовхнула Горошка ліктем. — Що це таке, — зашепотіла вона, — зло-ка-лі-зу-ва-ти?

Горошок глибокодумно кашлянув, але то йому нічого не допомогло. Він навіть не встиг придумати шось схоже на пояснення, бо Капітан тієї миті зупинився перед шлагбаумом залізничного переїзду і сам почув запитання Іки. Він не засміявся, бо й справді, що смішного в тому, коли хтось — дуже молодий — не знає деяких слів. Кожному доводиться свого часу взнавати якісь нові слова і так до кінця життя. Тому Капітан був поважний і люб’язний.

— Це означає, — сказав він, — знайти, власне, те саме місце.

— Яке?

— Саме те, яке ми шукаємо.

— Ага, — сказала Іка, — вже розумію.

Цього разу Капітан показав, на що він здатний. Він мчав так, ніби хотів обігнати світло власних фар. Іка й Горошок сиділи мовчки, хапаючись тільки за спинку сидіння на крутих поворотах. Вони мовчали, бо про що ж було говорити? Ще кілька днів тому вони думали, що зазнали Великої Пригоди. Гаразд. Вона була не мала. ІА що буде зараз?

Десь у сірій і жовтій, як левина шкура, пустелі лежить пошкоджений літак. Над ним не вгаває буря. Пасажири чекають порятунку. Радіо в них зіпсоване. Тільки якийсь щасливий випадок може їх урятувати. Скільки у них іще надії залишилось? На гріш, на два?