Велика, більша й найбільша

Брошкевич Ежи

Страх не повертався. Проте Іка й Горошок споважніли. Як мовчав. Мабуть, боротьба з бурею забирала в нього надто багато сили, щоб він міг гайнувати час на розмови.

Тому всі троє мовчали. Мовчали зосереджено й напружено. Іка й Горошок вдивлялися в морську широчінь, на якій чимраз рідше відбивалися, полискуючи крицею, спалахи блискавок. Раптом Іка шарпнула Горошка за руку. Вона не прохопилася жодним словом, лише вказала за вікно. Із сірого світанку, з-за стіни морського шквалу, виринув білий корабель. Хвилі тяжко піднімали його на своїх гребенях, піною обмивали безлюдні палуби. Корабель поволі плив. Він здавався порожній,

лише дим валив з труб і світилися вогні на капітанському містку. І все ж судно, таке крихітне серед безмежних водних просторів, спокійно, вперто йшло своїм курсом, не боячись ні блискавки, ані бурі.

Це видовище додало їм бадьорості, хоч і тривало воно менш ніж хвилину. А Як рвався на південь, і з рокотання моторів та тремтіння стрілок на циферблатах було ясно, що він набирає швидкість.

Вітер трохи вщух, хмари піднялися вище. Як теж поступово злітав угору. Ще один пароплав світлою цяточкою майнув унизу. Небо поволі прояснювалося, незабаром посвітлішало й море.

І раптом десь далеко-далеко вітер на мить прорвав багатоповерхове громаддя хмар, і, мов лезо лискучої криці, сяйнув косо золотий сонячний промінь.

У його світлі на обрії заясніла біла рисочка.

— Африка, — урочисто оголосив Як, а потім додав уже сердито: — Надто запізнюємося. За планом нам треба бути на двадцятій паралелі. Це не гаразд. На правду казати, я такої бурі ще не бачив. Ви знаєте, спершу нам довелося скрутно.

Діти мовчали. Як тихо розсміявся:

— Інколи і краще не знати.

— Коли ми дістанемось двадцятої паралелі? — спитав Горошок.

Як з хвилину роздумував. Потім відповів не дуже певно:

— За годину… може й за півтори.

— А чому це “може”, — обурилася Іка.

— То що? Посваримось? — роздратовано запитав Як. — Пам’ятайте, шановні пасажири, — додав він по якомусь часі, — перед нами ще одна смуга бурі.

Горошок з Ікою ніяково перезирнулися.

— Розумію, — сказала Іка. — Розумію і прошу пробачення.

— Ох, моя люба, — подобрішав Як. — Усе гаразд. Прошу тільки хвилинку помовчати, бо зараз треба послухати, що балакають про ті краї, куди ми летимо.

— Де балакають? — запитав Горошок.

— В ефірі… в ефірі, — засміявся Як і пояснив: — Я хочу послухати, що африканські метеорологічні станції говорять отаким мандрівникам, як ми.

Обоє слухняно замовкли. Горошок навіть зашарівся, зрозумівши, що його питання недоречне. Але Іка також уже чимось прошкодилась і тому не скористалася з хвилинної переваги. Тим більше, у навушниках саме щось зашаруділо, затріщало й заклацало, точнісінько, як у звичайному, трохи пошарпаному радіоприймачеві. Серед того тріскотіння й клацання почали виділятися якісь чужомовні слова — англійські, італійські, французькі. Люди застерігали один одного. Хтось уперто перепитував: “Дуглас” — one, two, five? “Дуглас” — one, two, five? [1] Потім замовк. Інші голоси то замовкали, то лунали знову.

1

Один, два, п’ять (англ.).

Голос Яка помітно повеселішав:

— Друга хвиля бурі пересувається на схід. Йде з нашої дороги. Хіба що одним крильцем за неї зачепимось…

Горошок хотів щось сказати Іці, але не наважувався порушувати тишу, бо Як не

припиняв слухати зведення. Він дістав блокнот, авторучку і записав на аркуші паперу те, що хотів сказати Іці.

Вона прочитала, кивнула головою.

На папері було написано тільки два слова: “Вони чекають”.

Море зникло з обрію. Вони вже летіли над африканським континентом у світлі похмурого ранку, під заслоною важких хмар.

— Тисяча шістсот метрів, — оголосив Як. — Висота — тисяча шістсот метрів.

Так от яка вона, Африка! Іці й Горошкові уявлялося: вона повинна бути зовсім не схожа на все, що вони досі у житті бачили. Так принаймні виходило з розповідей Капітана, з картин, які він їм показував.

Але внизу були зелені лагідні пагорби, ніби вони летіли над звичайними краєвидами Європи. Край здавався безлюдним, лише раз майнули здалеку білі мури якогось невеличкого міста на одноманітному тлі землі і багато рівніша за неї залізнична колія. Чітко вирізнялася звивиста широка стрічка дороги. І дерева — навіть якщо то були пальми — виглядали з цієї висоти цілком звичайними деревами, так само й чагарники.

І все-таки то була Африка. Незабаром зелень почала сіріти й рідшати. Широкі, ніби морські затоки, чимраз частіше вганялися в зелень залисини жовто-бурого кольору. Чорніли кам’яні острови, зелень зникала, і нарешті з півдня з’явилася широка смуга піщаного моря — Сахара.

Як знову почав знижуватися. Спершу на тисячу двісті, згодом — на вісімсот метрів. Тепер Іка й Горошок під час зміни тиску автоматично позіхали і навіть не всміхалися, корчачи кумедні міни. З кожною секундою вони наближалися до мети, до тих, що чекали там. До тих, про кого тільки відомо, що вони десь на південному заході від містечка Ят ніяк не можуть дочекатися голосу, який сповістить їх за порятунок.

Відомо: вимушені посадки бувають різні. У піщану бурю вимушена посадка може означати аварію, вибух бензобаків, коротше кажучи — катастрофу. Тож чи ті люди живі? Чи здорові? Чи їм загрожує лише пустеля, чи, може, вже сталося щось… непоправне?

Адже, крім сигналу про допомогу, радіопередавач “Дугласа” не встиг повідомити більш нічого. В якому ж стані знайдуть вони “тих, що чекають”?

І далі: що повинні робити вони самі — двоє дуже, дуже юних і далеко не певних себе рятівників.

Здавалося, що від них сподіваються небагато. Тільки скинути листа над тим місцем, що його обере Як? Звісно: з усіма своїми якостями навіть найрозумніший літак неспроможний сам писати листи. Вони й справді можуть стати в пригоді. Але яка ж це зрештою скромна і незначна роль. Коли шукали Яцка, їм треба було самим діяти, навіть наражатися на небезпеку, одним словом, самим щось мізкувати. А тут усе за них, власне, зроблено, вираховано й перевірено.

Ось чому Іка, так само як і Горошок, заглибилась у задуму. І навіть намагалися не дивитись одне одному в очі. З одного боку зростав сумнів, чи потребують допомоги ті, до кого вони летять. З іншого боку, дедалі сильніше гнітила думка про власну безпорадність.

Як перервав ці роздуми.

— Ого, — сказав він. — Нас запрошують до танцю.

— Хто? — не подумавши, спитала Іка.

— А гляньте-но поперед себе, — відповів Як.

Глянули.

Назустріч наближалася темна, від землі до самих хмар, стіна. Як щодуху заревів мотором і почав майже вертикально здійматися вгору. Чути було, як важко він дихає, як порипують з напруги крила.