Великий день iнкiв
Шрифт:
— Але ж до Комо треба пробиратися непролазними хащами, — буркнув Бунч.
— Які б не були ті хащі, але справа по рятування Ван-Саунгейнлера вимагає від нас рішучості.
Тихо рипнули двері. На порозі капітанської каюти з’явився Тумаяуа. В світлому прямокутнику було видно різко окреслений профіль його голови, широкі груди. Він хотів щось сказати, але враз схилив голову і швидко пішов на корму, збіг на трап і за мить був на березі.
Професор ступив крок до дверей, як Бунч затримав його.
— Зачекайте тут, Василю Івановичу, я зайду сам. І ви, Ілля Григоровичу, теж зачекайте. — З незвичайною для нього рішучістю Бунч попрямував до каюти.
Сеньйора
Невже й сеньйора Ернестіна мала згаснути, як оцей вогник?
Лікар схилився до грудей хворої. Кого вона кликала собі на допомогу? Що за люди мали йти з нею пліч-о-пліч? Імена були дивні, незнайомі, вона вимовляла їх з тремтінням, з радісною напругою. Часом наказувала, гнівалась, підвищувала голос. Тоді її груди починали зніматися швидко й гаряче.
Раптом Бунчеві здалося, ніби він почув знайоме слово, знайому назву. Він не повірив. Весь завмер у напрузі. Випадковість! Звідки їй знати про їхню подорож, про їхні пошуки, про ту загадкову гору, до якої вони прагнуть дійти? А може, в неї своя мета? Ось же зараз скривавленими, неживими вустами вона прошепотіла грізне, невідоме слово. Промовила його як сигнал. Кинула в темінь комірчини і разом з ним ніби видихнула половину свого життя.
— Василю Івановичу! — покликав Бунч професора і пошепки розповів йому все, що почув з уст пораненої.
— Невже? — Крутояр був вражений не менше за Бунча.
— Та ви прислухайтесь самі. Ось зараз… Говорить по-іспанському, я не розумію… Чуєте? Чуєте?
Крутояр припав до ліжка. Просто на нього дивилися великі, невидющі очі. Губи шепотіли хапливо і плутано:
— Комо… Комо… Перший сигнал… Друзі мого батька, милі мої, хороші мої… Повітря мені! Дайте повітря!..
Свічка згасала. Маленька капітанова каюта стала ще тіснішою.
— Вона задихається, — сказав професор. — Відчиніть двері.
— Двері відчинені, — відповів Бунч.
— Допоможіть їй чим-небудь, Кириле Трохимовичу.
— Я зробив усе, що міг, Я віддав усе…
Вони вийшли з капітанської каюти. В тісній комірчині вже дихала смерть. На відкритій палубі, під зорями, було легше.
— Де капітан Пабло?
— У трюмі!
— Ви звернули увагу, Кириле Трохимовичу, як сельва пригнічує людей? Цей капітан Пабло був колись відчайдушним хлопцем. Сміливий вакеро, помічник повстанців і герой усіх річкових трас. А тепер його наче підмінили. Невже люди, які живуть на цих землях, втрачають мужність, волю до боротьби, до протесту?
— Вам, Василю Івановичу, краще про те знати. Ви етнограф, народознавець, вам і карти в руки.
— Не кажіть, не кажіть, колего, ви все прекрасно розумієте.
З берега долинув жалібний звук гітари. Здавалось, то сама ніч у журливій мелодії виливала свою одвічну скорботу.
— Як ви гадаєте, Кириле Трохимовичу, — озвався Крутояр, — сеньйора ще прийде до пам’яті?
— Хтозна…
До них підійшов Самсонов, приклав до губів палець, ніби до чогось прислухаючись.
Між високими пальмами на березі почувся стукіт коліс. Невеличкий візок, запряжений віслюком, підкотив до самого причалу. Дві постаті наблизились до “Голіафа”.
— Гляньте, Тумаяуа! — перший упізнав індіянина географ. — А на візку, здається, хтось лишився.
Тумаяуа перебіг по хисткому трапові на палубу й одразу ж зайшов у каюту до пораненої.
— Чортзна-що вони надумали! — захвилювався Бунч.
Самсонов
— Я піду туди. Знаю я цих індіян. Без нас вони можуть зробити з нею що завгодно!
— Вони зроблять для неї більше, ніж ми, — втихомирив друзів професор. — Бачите, вони виносять її на берег. А ви, мабуть, гадали, що сеньйора Ернестіна лишиться на “Голіафі” й попливе назад до Сан-Феліса?
Метушливий капітан Пабло, бурмочучи молитви, допоміг індіянинові покласти жінку у візок. Коли візок нарешті рушив, каштан кинув йому навздогін:
— Хай вас захистить свята діва Аточська!
Пабло дістав люльку й запалив її. Його сухорляве обличчя зарожевіло в пітьмі. Він важко закашлявся і вже сам до себе пробурмотів:
— Хай їм буде щастя!
Тим часом візок котився безлюдною вулицею маленького селища. На високих сваях обабіч дороги, немов заворожені живі істоти, темніли будиночки.
Ліворуч од візка йшла жінка. Це була стара мулатка Мерфі, колишня служниця в домі доктора Коельо. Тумаяуа прийшов до неї серед ночі. Він знав, що тільки вона може допомогти пораненій сеньйорі. До мулатки Мерфі індіянина послала сама Ернестіна. Власне, перше ніж прийти в дім мулатки, Тумаяуа оббіг усе селище, шукаючи якогось Педро Россаріо, старого робітника з каучукових розробок Себастьяна Олів’єро. Але дім Россаріо був замкнений.
Тоді індіянин подався шукати дім мулатки Мерфі. Перед від’їздом за кордон юнак кілька разів приходив до старої жінки й тепер швидко розшукав знайому будівлю. Мерфі перелякалась, побачивши перед собою схвильованого хлопця. Вона слухала його гарячковий шепіт, його плутані пояснення і ніяк не могла збагнути, чого він хоче від неї. Тумаяуа оповідав про поранену сеньйору, про поліцію, яка може натрапити на її слід, про напад на “Віргінію” і про великодушних рятівників з “Голіафа”. Він хапав стару жінку за зморшкувату руку і благав не залишити їх у біді. Мерфі все зрозуміла. Індіянин говорив про сеньйору Ернестіну, її дорогу Ернестіну, малятко з чорними оченятами; дівчинку, біля якої вона провела стільки безсонних ночей в домі доктора Коельо.
Стільки років не бачила вона Ернестіни! Після того як молода сеньйора вийшла заміж і переїхала в Бразілію, Каріоко Коельо відіслав мулатку до родичів на Верхнє Оріноко. Тут вона й жила самотою, вже й у голову не покладаючи, що коли-небудь до неї в дім може з’явитися посланець од сеньйори Ернестіни.
І тепер вона тільки спитала:
— Хто поранив сеньйору?
Але індіянин не відповів нічого. Він був темний і німий, як сама ніч, він думав тяжку думу. Тумаяуа знав, що сеньйора везла важливу звістку своїм друзям — умовний сигнал про початок повстання проти генерала Батіса. Тепер цю звістку мав передати він, Тумаяуа — юний друг Орнандо. йому вона довірила велику таємницю, і ця таємниця ввійшла в серце юнака як найсвятіший наказ його предків. “Ти підеш до старого Россаріо і скажеш йому: вільні люди мають запалити вогонь на вершині Комо в ніч святого духа Кахуньї”. Так говорила йому добра його сеньйора, а він, схрестивши на грудях руки, старанно запам’ятовував кожне її слово. Вона сказала йому: “Якщо Россаріо не буде дома, спитай у Мерфі, де живе Умберто. Коли не знайдеш Умберто, підеш із сеньйором професором до селища Курумба і там зустрінеш одноокого Артуро. Він ждатиме тебе на третю ніч після повного місяця. Ти зрозумів усе, мій друже Тумаяуа?” Він кивнув головою. Тепер він повторював у думках кожне слово сеньйори Ернестіни. Хіба ж міг він забути наказ своєї дорогої сеньйори?..