Великий день iнкiв
Шрифт:
— Де Ганкаур? — сказав він тихше.
Поліцай знизав плечима. Він не міг сказати нічого певного. Командир їхньої застави послав його з коротким повідомленням: загін Ганкаура попав у пастку. Що він може ще сказати сеньйорові комісару?
Себастьян Олів’єро відпустив поліцая. Спробував заспокоїти себе.
Що ж, можливо, це навіть йому на руку. Партизани доктора Коельо поскубли дикунів апіака, а ті пройнялися ще більшою зненавистю до партизанів Коельо. Всі вони ненавиділи одне одного і боялись комісара округи, Себастьяна Олів’єро! Зрештою, останнє слово лишається за урядовими силами. Доброго карального загону
Біля річки почувся приглушений гуркіт моторів. Вертольоти з парашутистами опускались неподалік од причалу.
А ще через п’ятнадцять хвилин в тісній кімнатці мерії до столу сіли комісар Себастьян Олів’єро та полковник особистої парашутної дивізії президента Артуро де Бракватіста.
Сеньйор Бракватіста був міцним здорованем. На голові в нього сидів кашкет із високою кокардою. Рум’яне, ще моложаве обличчя полковника пашіло здоров’ям і самовдоволенням.
Бракватіста пив з кухля коньяк, патякав про минулі діла, згадував якісь веселі, сороміцькі історії.
Себастьян Олів’єро теж пив, затято, мовчки, лише зрідка розтягуючи губи в скупій посмішці, аби підтримати добрий настрій свого гостя. Зустрівшись із полковником, він ще глибше усвідомив всю убогість свого життя в сельві. З нього було досить. Коньяк затуманив йому голову. Щось темне й волохате прокинулось в його грудях, розпустило кігті й вимагало простору.
Але не можна було показувати свого настрою перед зарозумілим офіцером із почту Батіса. Напружуючи всі сили, комісар говорив ввічливим, підкреслено приятельським тоном:
— Я знав, що пришлють тебе. Мені підказувало серце.
— Брешеш, Себ.
— Не називай мене отим блазенським іменем. Чуєш, прошу тебе, не називай мене американськими кличками. Я твій давній товариш — Себастьян Олів’єро.
У полковника Бракватісти від подиву полізли на лоба очі. Ха-ха, що він чує? На нього ображаються за американське ім’я! Який же він дурень, цей Себастьян Олів’єро, коли він ображається за те, що його величають, як справжнього американського хлопця. Зараз не ті часи. Не можна жити старим романтизмом минулого. Досить грати комедію: нація, суверенітет, гідність роду, слава креолів… Баста! Настав час американських темпів і американського духу. Вся столиця дивиться сьогодні на свого північного сусіду. Навіть президент навчився говорити англійською мовою. Зрештою, яка різниця? Передусім — суть, принцип. Головне — зберегти чистоту раси і чистоту касти. Плебс знахабнів, йому треба дати по пальцях. На нафтових промислах в Бакарайбо п’ятий місяць підряд не припиняються страйки. Дві столичні газети продались червоним лідерам і розводять антиамериканську пропаганду. Креольський дух повинен з’єднатись з американським духом і викоренити червону заразу…
У Бракватісти пашіло від збудження обличчя. Він майже за кожним словом грюкав важким волохатим кулаком по столі. Його парашутисти зуміють навести скрізь порядок. У них добра рука. Сто п’ятдесят до зубів озброєних хлопців! Це вам не іграшка, сеньйоре Олів’єро! Ха-ха-ха…
“Він став надто зухвалим і необережним, — подумав Себастьян. — Може, це від того, що почуває свою силу?..”
Бракватіста ніби вгадав комісарові думки. Самовпевнено посміхнувшись, поклав на стіл важкі кулаки і заговорив, розтягуючи кожне слово:
— Ти не впізнаєш свого старого
— Здорово, хоч і не зовсім оригінально, — з похмурою байдужістю видавив Олів’єро.
Полковник, ніби вжалений, підняв голову, з образливою міною потягнувся до пляшки. В його голосі забриніли досадливі нотки. Справді, оригінального мало, але досить слушно. Сьогодні треба відкинути всі сентименти і діяти рішуче. Ситуація надто складна…
— Невже? — підняв широке, грубе лице Олів’єро.
— Звичайно… не все втрачено… — зам’явся полковник. — Ми ще на коні.
— О, безперечно! — вигукнув комісар з сарказмом. — У ваших руках армія.
Бракватіста, не вловивши в його тоні іронії, трохи пожвавішав.
— Так, армія, офіцерський корпус… Ми одержали недавно сто двадцять новеньких американських “джипів”. Шість машин щодня чергують перед домом сеньйора президента. Авіацію теж не забули. Старий придбав собі п’ять реактивних “Вампірів” і, коли під час парадів вони проносяться над його палацом, він дуже мило махає їм з балкона хустиною. Загалом, як бачиш, є чим воювати.
— Але я чув, що Кавендіс збирає своїх прихильників? — докинув все тим же недовірливим тоном Олів’єро.
— Це правда, — кивнув головою полковник. — Генерал почуває себе не зовсім певно. Особливо він боїться лівих. Нас двічі викликали для охорони палацу. Одного разу ми витримали цілу облогу. Шість годин тривала демонстрація. Довелося підтягнути танки і нашу дивізію. Генерал вкрай розгубився. Я зайшов до нього в кабінет, щоб спитати, що робити далі. Ти знаєш, він був жалюгідний. Весь тремтів, засунув голову в сейф і перебирав там якісь папери. Коли побачив мене, мало не впав біля столу. Мабуть, подумав, що я прийшов заарештувати його. І тоді мені в голову спала ідея… — Бракватіста з деякою підозрою глянув на комісара, ніби зважуючи, чи варто розкривати душу перед цим чоловіком, але співчутлива посмішка на обличчі Олів’єро заспокоїла його. — Я подумав: варто мені було арештувати генерала, вийти на балкон і оголосити, що республіку врятовано, мене б зробили героєм. Можливо, мене призначили б… — Він раптом зареготав гучно і силувано. — Звичайно, це я так, жартома. Ти не думай нічого. Мої погляди лишилися незмінними: міцна диктатура і орієнтація на північ.
Потім він перейшов до діла. Він привіз суворий наказ: блокувати загони “червоних”, очистити від них усі вузлові пункти. Стежити за російською групою.
— Вони сьогодні прибувають, — перебив його самовпевнене базікання комісар. — Мабуть, уже стоять біля причалу. Я просто не знаю, що робити. Та й взагалі мені незрозуміло, чому генерал так наполошився. Мені здається, що голландець давно зламав собі шию. Історія з радіограмою — це суцільний блеф. Червона пропаганда, не більше.
Полковник мить подумав.