Великий день iнкiв
Шрифт:
— Поліційне управління пустило чутку, буцімто це діло ваших рук, — сказав Россаріо.
— Мої руки цілком підзвітні моїй голові, — сухо пожартував Коельо.
— Але ви маєте ще й серце, докторе. І серце мусило б почути голос сміливої людини. — Філіппе примружився до безхмарного неба. — Інколи ми виглядаємо дощову хмару з півночі, а вона приходить зі сходу.
— Ви певні, що росіяни принесуть дощову хмару?
— Більше того, докторе. Це буде гроза, благодатна й свіжа. Вони розкажуть світові правду, яка може схитнути трон маленького тирана. Об’єктивне свідчення
Доктор Коельо згоден з ним. Треба вступити в контакт з професором і запропонувати йому свої послуги. Навіть охорону. Можна виділити для цього третій загін з селища Мокоа. Доктор Коельо готовий віддати наказ. Рука його тягнеться до кишені з олівцем і блокнотом. Але раптом він помічає заперечливий жест Філіппе Россаріо. Філіппе проти? Так, Філіппе рішуче проти. Філіппе пояснює, що радянські люди можуть лише співчувати волонтерам, однак вони нізащо не втручатимуться в боротьбу і не приймуть допомоги повстанців, щоб не наражатися на конфлікт з урядом. Професор Крутояр і його друзі — мандрівники, іноземці, за їхніми діями стежить світова громадськість, і тому не можна давати приводу для звинувачення їх у підтримці “революційних елементів”.
— Ваша правда, сеньйоре Россаріо, — погоджується доктор Коельо. — Але все ж таки з нашого боку було б злочином залишитися цілком безсторонніми.
— І що ви пропонуєте?
— Ми повинні стежити за ними, стежити за кожним їхнім кроком. Якщо Себастьян Олів’єро спробує вчинити якусь підлість, то доведеться зашкодити йому.
За деревами чути голоси, тупіт ніг, тріщать кущі, іржуть коні. Гурт бійців виходить на галявину. Серед них — Мігель і Антоніо. Син і батько, змучені, обірвані, з блідими обличчями і запалими гарячковими очима. Мігель ходив у розвідку і мав розпитати про долю “Віргінії”, про долю невідомої жінки… Доктор Коельо серцем чує, що він не приніс йому нічого втішного, і тому жде рапорту з нахмуреним і суворим лицем.
— Так, нічого втішного, — говорить Мігель, молодий, широкоплечий, ніжноокий, в сірих полотняних штанях і розідраній сорочці, з патронташем на поясі і через плече. Тримаючи за лікоть худенького батька, він доповідає про події в селищі. І враз його очі зупиняються на обличчі брата.
— Філіппе!
— Мігель!
Старий Антоніо бачить, як сини його впали один одному в обійми. Його сини, йото кров! Вони забули про командира, про все на світі, вони торсають один одного, заглядають один одному в самісіньке серце. Мігель показує на батька, і Філіппе кидається до нього.
— Я б тебе ніколи не впізнав, старий чаклуне!
На очах йому виступають сльози, і він хмуро мружиться, вичавлюючи солону вологість на свої засмаглі, грубі щоки.
Доктор Коельо нервовим порухом руки поправляє на голові перев’язку, йому боляче, досадно, гірко. Чужа радість ніби ще більше роз’ятрює біль його серця. Вони сміються, ці троє добрих людей. Але ж один з них приніс з собою страшну звістку…
Мігель перехоплює напружений, чекаючий погляд командира, і враз, згадавши все, підходить до нього.
— Вибачте, сеньйоре доктор!
— Я
Три коротких слова приніс з собою Мігель, коротких, як блискавка, і болючих, як рана від мачете: “Сеньйора Ернестіна вмерла”. Він не промовить їх. Для чого повторювати те, що вже сказали очі і вся його розхристана постать? І хіба батькове серце доктора Коельо не збагнуло давно, на кого підняв свою брудну руку Себастьян Олів’єро? Так, так Себастьян Олів’єро смертельно поранив сеньйору ще на “Віргінії” і підпалив ланчію…
Кволий голос Мігеля вплітається в батьківське горе доктора Коельо, пекучим зашморгом давить йому груди.
— Мулатка Мерфі розповіла мені, що до сеньйори заходив якийсь індіянин, — каже Мігель. — Напевно, її друг, її посланець.
— Її друг, ти правду кажеш, Мігель, — монотонно, з вимученим спокоєм мовить доктор Коельо.
— Мулатка Мерфі не знає, куди пішов індіянин. Він зник безслідно. Він дуже боявся зустрітися з поліцією…
— Він мусив боятися поліції, Мігель. Що ж далі?
Мігелеві більше нічого говорити, він мовчить, ловить в собі якісь думки, переступає з ноги на ногу і враз, посміхнувшись, каже:
— Я бачив сьогодні вранці людей сеньйора Крутояра. Вони лагодяться вирушати в дорогу. Чув, що мають намір мандрувати в глибину сельви.
Доктор Коельо дякує Мігелю. Потім відводить убік Філіппе Россаріо, і вони, такі не схожі один на одного — могутній, плечистий робітник і старенький, сивобородий дідусь з білою перев’язкою на голові,— зважують останні новини.
— Сигнал прибув, — каже доктор Коельо.
— Так, скоро будемо виступати, — каже Філіппе Россаріо. — Не сьогодні-завтра запалимо сигнальний вогонь на вершині Комо. Зв’язківець десь поруч, він шукає нас.
Доктор Коельо обмацує рукою рану, нахмурює брови. Підкинувши враз голову, гукає в гущавину:
— Орнандо!
Смаглявий юнак в елегантному, крислатому сомбреро вихоплюється з кущів. Вся його струнка, пружна постать промениться молодечою силою.
— Ти підеш у селище Курумба для зустрічі з посланцем “Віргінії”.
— Я готовий, батьку!
— І по дорозі розпитаєш у індіян арекуна про росіян. Ти розумієш мене, Орнандо?
Звичайно ж, він розуміє. В підкинутій до капелюха руці, в широко розчахнених очах горить бажання швидше вибратися на нелегку справу. Він умить дістанеться, куди треба. А якщо негідник Олів’єро, цей підлий, нікчемний пес заміриться перешкодити шановному радянському сеньйорові, то Орнандо нагадає про себе. Ніколи ще його рука не хибила.
Коельо бачить, як смаглява синова долоня важко лягає на кобуру пістолета.
— Правильно, Орнандо! — схиляє доктор поранену голову. — Візьми з собою Мігеля Россаріо.
Добродушний велетень, наче вже давно чекає наказу, зливається могутнім плечем з жилавим, гнучким тілом молодого креола. Двійко друзів готові до діла.
Їм підводять коней, засідланих, з притороченими гранатними сумками.
— В дорогу! — підтягується всім тілом доктор Коельо.
— Щасливо, батьку! — гукає Орнандо і перший береться за луку сідла.