Великий день iнкiв
Шрифт:
— Хочеться пити, — ковтаючи гірку слину, мовив Олесь.
Тумаяуа озирнувся. Потім, розриваючи ліанові зарості, він заглибився у зелені хащі. Під одним із кущів індіянин упав навколішки і всім тілом подався вперед:
— На, пий! — закричав радісно.
Він підніс Олесеві велику квітку з рожевими пелюстками.
— Хороша. Пий!
Олесеві пальці обережно торкнулись ніжних оксамитових пелюсток. Хіба можна пити квітку?
Тумаяуа підніс квітку до рота.
— Орхідея! — здогадався Бунч. — На дні її завжди є трошки ароматної вологи. Вона напоїть нас усіх.
Квітка
І знову дорога. Стіна дерев, океан зелені й вічного спокою.
Крутояр своїм гострим мачете на капусту січе ліани. Його душу оповили сумніви. Він намагається приспати в собі хробачка остраху й каяття. Але хробачок не піддається. Чи справді треба було вирушати в дорогу? Адже в цій клятій сельві кожен листочок, кожна стеблина чи квіточка криє в собі смерть.
Професор зачекав Олеся.
— Важко тобі, сину?
Той, щоб не видати своєї втоми, закусив губу й заперечливо хитнув головою.
Професор підбадьорливо пригорнув Олеся до себе. Бідний хлопець. У нього вже пропав увесь запал. До селища лишилось недалеко, та хто знає, скільки вони ще йтимуть.
Все ніби повстало проти них: і сельва, і спрага, і ненависть Чорного Себастьяна. Не треба було брати з собою хлопця. Він зовсім підбився. А що на них чекає попереду? їх застерігав Себастьян Олів’єро. Звичайно, комісар намагався залякати їх. Та хіба вони не мали нагоди пересвідчитись у тому, що сельва криє в собі чимало страхітливих таємниць! Якщо Себастьян Олів’єро вдасться до рішучих заходів, ніхто не захистить їхню маленьку експедицію.
Професор кинув короткий погляд на індіянина. “Мій батько — могутній вождь Палехо!” — згадались Крутоярові слова провідника. Так, влада касіка Палехо важить чимало. Треба звернутись до нього по допомогу. Якщо вдасться завоювати його прихильність, це буде не так уже й погано. Кільканадцять озброєних воїнів поведуть експедицію далі і в разі потреби стануть її надійними захисниками.
Такий хід думок трошки звеселив професора. Він ще з більшим завзяттям заходився рубати плетиво ліан. Піт заливає йому очі. Його мачете спалахує, ніби маленька блискавка. Швидше б вирватись на простір! Побачити б сонце! Хай палюче, нестерпно яскраве, але сонце… і вітер у груди. Або щоб линув дощ!..
— Обережно! Гаддя! — кричить десь попереду Тумаяуа різким гортанним голосом.
Бридкі потвори звисають з дерев і погрозливо повертають голови до мандрівників. Чи кинуться вони на людей? І як захищатись од них? Єдиний захист — мачете, але чи оборонять два мачете від цілої зграї?
Нарешті гаддя позаду. Але мандрівники інстинктивно тиснуться один до одного. В очах — тривога. В ході — обережність. Чого тут тільки не зустрінеш, у цьому лісі? Гадини на деревах, гадини в густій траві, в невеликих болітцях… Досі їх ніхто не помічав. Тепер вони до краю заволоділи увагою мандрівників, витіснили з їхніх грудей усі почуття, окрім одного — страху. Люди просуваються повільно, зважуючи кожен рух.
Тільки Тумаяуа йде звичним розміреним кроком, зрідка підносячи над головою мачете. Стривожені скорпіони,
— Швидше б вийти з цього лісу! — стогне Олесь. Бунч веде його під руку, намагаючись бодай трохи полегшити хлопцеві дорогу. Голі коліна Олеся до крові посічені травою.
— Небагато вже лишилось, мій хлопчику, — втішає його Бунч. — Скоро дістанемось до індіянського селища і добре спочинемо.
Ішли ще з півгодини. Нарешті хащі розступилися. Сліпуче сонце вдарило в очі. Сухий вітерець війнув у обличчя. Ліс лишився позаду, мов тривожний сон.
Вдалині забовваніли конусоподібні будівлі. Це було селище людей арекуна.
Назустріч загонові, здіймаючи легку куряву, летіла ватага голих дітлахів.
КАСІК ПАЛЕХО
В оточенні галасливої малечі Крутояр і його супутники простували до хижі вождя.
Тумаяуа гордо крокував на чолі невеличкого загону. З хижок виходили індіяни. Зрідка Тумаяуа кидав якесь незрозуміле слово своїм одноплемінцям, після чого ті приєднувались до гурту.
— Не дуже привітно нас зустріли, Кириле Трохимовичу, — озвався Крутояр. — Мене не кидає почуття, начебто нас полонили. Ескорт такий, що й не вирвешся.
Бунч теж помітив, що індіяни кидали на них підозрілі, а то й просто ворожі погляди.
Скоро стала відома й причина нервозності господарів селища. Кілька днів тому сімнадцять молодих воїнів племені повернулися з каучукових розробок, де вони сподівались найнятись на роботу. Але на роботу їх не взяли, бо труднощі з перевезенням добутого соку примусили хазяїна плантацій скоротити розробки. Індіяни сприйняли це як особисту образу і тепер ладні були вилити свій гнів на першого-ліпшого білого.
Тумаяуа крокував спокійний, з гордовитим виразом на обличчі. Войовничий настрій індіян начебто не обходив його.
Натовп вийшов на просторий майданчик, до великої хижі вождя. Стіни її були з товстих бамбукових палиць, покрівля — з пальмового листя.
На галас юрби з хижі вийшов високий підстаркуватий індіянин із трьома пишними папуговими перами у волоссі і широким поясом на стегнах. Пояс був зроблений із смужок цупкої матерії і чимось нагадував шкіряну спідничку шотландських стрільців.
Крутояр одразу ж уловив щось спільне в обличчі касіка і Тумаяуа. У вождя було такс ж довгасте лице, гостре підборіддя й великі темні очі. І ще вражав його зріст. Касік, як і Тумаяуа, був на голову вищий від інших чоловіків племені. Горда, з яструбиним носом голова його велично піднімалась над натовпом. “Мого зросту, — подумав Крутояр. — Чи не за зріст його й обрали на вождя племені?”
Тумаяуа підходить до касіка, приклада до грудей обидві руки й низько схиляє голову на знак глибокої пошани. Вся церемонія зустрічі відбувається в урочистій, незворушній тиші. Десятки очей з якимось дитячим зачаруванням стежать за рухами молодого провідника. Але ось погляди звертаються до старого вождя.