Великодушні грифи
Шрифт:
— Є тисячі розумних різновидів істот, що населяють тисячі світів. Багато тисяч, — відповів Деві-ен.
— І всі мають ядерні війни?
— Всі, що досягли певного рівня технології. Всі, крім нас. У нас було інакше. У нас не було протиборства. Ми мали інстинкт співпраці.
— Хочете сказати, що ви знаєте про настання ядерних воєн і нічого не робите?
— Як це не робимо? — образився Деві-ен. — Звичайно, робимо. Ми намагаємося допомогти. В ранній історії мого народу, на світанку космічних мандрів, ми не розуміли великих приматів. Вони відкидали наші спроби дружити, і ми
— А що таке євгенічні аналізатори?
Деві-ен побудував своє речення за аналогією з тим, що знав з дикунської мови. Тепер він ретельно добирав слів:
— Ми застосовуємо селекцію і стерилізацію, щоб усунути, наскільки це можливо, протиборний елемент у зацілілого населення.
На якусь мить він подумав, що істота знову впаде в шаленство. Натомість дикун сказав, не підвищуючи голосу:
— Тобто, робите їх покірними, як оцих? — він знову показав на маувів.
— Ні-ні. Ці — зовсім інша річ. Ми просто даємо вцілілим змогу тішитися мирним, невибагливим, неагресивним соціальним життям під нашим проводом. А так вони, бачите, знищують себе, і знову б себе знищували.
— А що ви з того маєте?
Деві-ен вагаючись глянув на істоту. Чи справді є потреба пояснювати найбільшу в житті насолоду?
— Хіба ви не радієте, допомагаючи комусь іншому? — запитав він.
— Виспівуйте! А крім того? Яка вам користь?
— Звичайно, Гуррії належить виплата.
— Ха!
— Плата за збереження виду цілком справедлива, — запротестував Деві-ен, — та й витрати — треба ж їх відшкодувати! Виплата незначна і відповідна природі світу. З багатого на ліс світу це може бути річна потреба в деревині, з іншого — солі марганцю. Світ цих маувів бідний на матеріальні ресурси — тож вони самі запропонували нам певне число індивідів, щоб ті були нам за особистих помічників. Вони на диво дужі навіть як для великих приматів, а ми безболісно лікуємо їх антицеребральними препаратами.
— Щоб зробити з них зомбі!
Деві-ен трошки подумав, відгадуючи значення слова, відтак обурився:
— У жодному разі! Аби лиш зробити їх задоволеними своєю роллю особистих слуг і щоб не згадували про домівку. Нам би не хотілося, щоб вони чули себе нещасними. Вони ж бо розумні істоти!
— А якби у нас вибухнула війна, то що б ви зробили з Землею?
— Ми думали про це аж п’ятнадцять років, — сказав Деві-ен. — Ваш світ дуже багатий на залізо і розробив досконалу технологію виробництва сталі. Гадаю, що ви платитимете сталлю. — Він зітхнув. — Проте, гадаю, що в цьому разі плата не покриє наших видатків. Ми перечекали вже принаймні десять років.
— Скільки рас ви оподатковуєте таким чином?
— Точної цифри я не знаю. Але напевно понад тисячу.
— Отже, ви — маленькі володарі Галактики, чи не так? Тисяча світів знищує себе, щоб зробити внесок у ваш добробут. Знаєте, а ви не ті, за кого себе
— Грифи? — перепитав Деві-ен, намагаючись збагнути значення слова.
— Падложери. Птахи, що чекають, поки якесь нещасне створіння сконає від спраги в пустелі, а тоді злітаються вниз, щоб з’їсти стерво.
Деві-ен відчув неміч і нудоту від викликаної в його уяві картини. Він кволо заперечив:
— Ні, ні, ми допомагаємо видам.
— Ви чекаєте, поки вибухне війна, як грифи. Хочете допомогти — відверніть війну. Не рятуйте недобитків. Рятуйте всіх.
Деві-ен збуджено замолов хвостом.
— Як нам відвернути війну? Ви нам не скажете? (Хіба відвернення війни не є зворотним боком підштовхування до війни? Коли пізнати один процес, інший стає очевидний).
Дикун завагався. Нарешті сказав:
— Полетіть туди. Поясніть ситуацію.
Деві-ен відчув гостре розчарування. Це не допоможе. Крім того…
— Висадитись серед вас? Цілком неможливо. — Його шкіра затремтіла в доброму десяткові місць на думку про перебування серед дикунів, серед тих неприручених мільярдів.
Мабуть, вираз огиди на обличчі Деві-ена був такий промовистий і очевидний, що дикун зміг розпізнати його навіть через видовий бар’єр. Він метнувся був до гурріанина, але один з маувів перехопив його буквально в повітрі, затиснувши мов у лещатах, — для цього вистачило ледь помітного напруження м’язів.
Дикун пронизливо кричав:
— Ні! Просто сиди тут і чекай! Гриф! Гриф! Гриф!
Минуло кілька днів, поки Деві-ен примусив себе знову зустрітися з дикуном. Він ледь не припустився неповаги до Старшого наглядача, коли той наполягав, що йому бракує інформації для повного аналізу психічної структури цих дикунів.
— Я певний, — сміливо сказав Деві-ен, — інформації досить, аби знайти якийсь розв’язок нашої проблеми.
Ніс Старшого наглядача тремтів, а рожевий язик облизував його у задумі.
— Для якогось там висновку, мабуть. Але на таке я не можу покластися. Ми маємо справу з незвичайними особинами. Це вже ми з’ясували. Ми не можемо дозволити собі робити помилки. Одне ясно принаймні… Ми наштовхнулися на особин з дуже розвинутим інтелектом. Хіба що… хіба що піддослідний не відповідає стандартам своєї раси. — Здавалося, Старший наглядач засмучений такою думкою.
— Істота викликала жахливий образ того… того птаха… того…
— Грифа, — підказав Старший наглядач.
— А це виставило всю нашу місію в такому спотвореному світлі! Відтоді я не можу до пуття ні поїсти, ні поспати. Власне, боюся, як би не довелося просити відставки…
— Не раніше, ніж ми закінчимо з тим, до чого взялися, — твердо сказав Старший наглядач. — Гадаєте, що мені самому до вподоби картина… споживання стерва… Ви повинні зібрати більше інформації.
І Деві-ен нарешті ствердно кивнув. Звичайно, він розумів. Старшому наглядачеві не більше хотілося стати причиною ядерної війни, ніж будь-якому гурріанинові. І він якомога відкладав момент, коли муситиме на щось зважитися.
Деві-ен змусив себе провести ще одну розмову з дикуном. Вона виявилася просто нестерпною і останньою.