Вершини
Шрифт:
— Гей, борсуки, виповзайте! Сонце, глядіть, проспите!
«Борсуки» вилазили один по одному — опухлі од сну.
— Не мерзли вночі?
— Ні. Було навіть жарко.
Ну, що ж, відпочили як слід — і в дорогу. Анатолієві все здається, що їм не вистачить часу: зійти на вершину, а потім спуститись до табору. До отих двох наметів.
І знову підйом, безконечний підйом. Йдуть у трьох зв'язках, першу, як не просився Берсеньєв, повів Якубенко. Він найдосвідченіший, йому й вибирати найоптимальніший шлях в оцьому закрижанілому хаосі. У нього й пам'ятна дошка: вже коли
Віктор Якубенко, рудопер Лобачов і Коробков.
Анатолій — у другій, з Віктором Дахіним. Віктор спотикається сліпо, зупиняється, протираючи окуляри, що весь час пітніють, Анатолій вже розкаюється, що взяли його, але як було не взяти, коли Віктор теж однокурсник, та ще й запеклий спортсмен, та ще й сусід по гуртожитку, поряд ліжка стоять, і ніколи не бувало випадку, щоб Віктор у чомусь підвів. Розіб'ється, але зробить! То як такого не взяти?
Лиш тепер починає розуміть Анатолій, що в гори можна брати не кожного. Навіть якщо ти майстер із самбо чи рекордсмен із стрибків. В горах важить і така дрібниця, як окуляри. Розбив, загубив і звалився в прірву. «Відлетів», як заведено казати в альпіністів. Відлетів у смерть, в небуття, спалахнувши миттєвою іскрою, упертим земним метеором. Лаконічна, скупа й сувора мова тих, що рвуться на неприступні вершини, вибирають найскладніші маршрути, часто-густо на грані смерті й життя.
— Де подівся Олег?
— Відлетів на Памірі.
— А чого замовк Женя?
— Відлетів на Жуковському.
Тобто: штурмуючи схил піка маршала Жукова.
Відлітають, спалахують, штурмуючи вперто вершини, і коли б ожили, то знову рушили б у гори, по останньому своєму маршруту, до тієї полиці, за якою обірвалося все.
І пісенька мудрих та ще й обачливих: «Умный в горы не пойдет, умный горы обойдет» — пісенька ця не для них!
Трійка Якубенка йде дружно й напористо, Віктор будь-якою ціною вирішив взяти до обіду вершину. Анатолієві вже починає здаватись, що вони з Дахіним ледь повзуть, і це його все більше дратує.
Під час чергової зупинки (відхекатись, зібратися з силами) глянув донизу. Там, на яскраво освітленій сніговій скатертині з чорними кам'яними проривами темніли три постаті. «Чого вони так відстали? — тривожно ворухнулася думка.— Чи не сталось чого?»
Ту, третю, зв'язку веде Володя Берсеньєв. Останньому завжди найважче, на останнього — все каміння згори, й Анатолій поставив Володю. Як найсильнішого. «Все одно ми будемо першими!» — грозився Володя, незадоволений тим, що першу зв'язку повів Якубенко.
«Чого вони так відстали? Невже щось з Пахо-мовим?» Про третього, Пашку-лейтенанта, навіть не подумав: для Пашки такі підйоми не новина, має перший розряд по альпінізму, а от Пахомов... Володя Пахомов на п'ятитисячнику вперше, та й до того ж узимку. Коли до повітря розрідженого додається ще й лютий мороз.
Оглядався все частіше.
Ні, таки йдуть. Затримує їх, певно ж, Пахомов. Тягнуть, як він Дахіна.
Якубенко вже зник: завернув за невисокий хребет, що заступив їм дорогу. Цікаво, скільки від нього до кратера?
Тільки так, зупинившись, можна глянути вгору-донизу. Коли ж ідеш, вся увага
А до хребта, за яким зник Якубенко, відстань наче й не зменшується. Бо не йдеш по прямій, прямих у горах немає, а звертаєш праворуч-ліворуч, минаючи особливо небезпечні місця.
Сонце досягло вже свого зеніту зимового, лід горить так, що боляче дивитись на нього. Все сяє, вилискує, ріже зір застиглим на морозі вогнем.
Котра зараз година?
Глянути б на годинник, але для цього треба зняти рукавиці: брезентову, вовняну, а потім ще й відгорнути рукав. Мороз так і вчепиться в руку, він свого не прогавить.
Ось нарешті й хребет. А за ним у кригу вдягнений лобисько, якраз на дорозі до кратера.
Якубенка знову не видно, а з-за хребта, що тепер уже внизу, повільно виповзяють три постаті.
Берсеньєв, Пашка, Пахомов.
— Ось тут Віктор Дахін впустив льодоруб.
Анатолій помічає це місце жирним хрестом
на схемі, що він її власноруч накреслив у моєму блокноті.
— Ви не уявляєте, як я тоді розсердився! — Очі його й зараз зблискують гнівом.— Для альпініста більшої ганьби, ніж загубить льодоруб, немає. Це все одно, що загубити під час атаки гвинтівку. Або автомат. Без льодоруба альпініст просто перестає існувати!
Від цього місця, поміченого чорним хрестом, до вершини лишалось метрів сто п'ятдесят, не більше.
— Якубенко був уже там. А Віктор впустив льодоруб.
— А якби Дахін впустив льодоруб на годину раніше? Коли ви ще були ось тут,— показую я нижче. Звідси приблизно Анатолій помітив, що зв'язка Берсеньєва рухається не так швидко, як можна було сподіватись. І в ньому вперше ворухнулась тривога.— Чи не розгорнулися б тоді події зовсім по-іншому?
— Що про це говорити! — відповідає Анатолій сердито.— Всі ми заднім розумом багаті! Якби та коли б... Життя, шановний Анатолію Андрійо-вичу, цих словечок не знає. Життя ставить перед нами лише одну задачку і — вирішуй негайно!
— Що ж ви вирішили?
— Вирішив те, що й повинен був вирішити: спускатись донизу. За льодорубом.
— І далеко він залетів?
— Я тоді ще не знав. Може, метрів за п'ятдесят. А може, й за всі чотириста.
— Це по прямій? А сюди-туди?.. А до кратера лишалося ж всього сто п'ятдесят! І там уже чекав Якубенко. Невже не ворухнулася думка махнути рукою на льодоруб Дахіна й спробувати піднятися з одним?
— Не ворухнулась,— відповідає Анатолій жорстоко.— Ми повинні були знайти льодоруб. Куди б він не залетів.
Хоч він тоді вже подумав, що через оцей незапланований спуск вони можуть не добратись до вершини. Не побувають на ній взагалі.
Адже невідомо було, як далеко залетів льодоруб!
Він, звісно, про це ні слова не сказав Дахіну. Лише сказав:
— Тільки вдвох!
Бо Дахін став говорити, що він спуститься сам. Дахін розумів, що значить для Анатолія, як і для кожного з них, в останню хвилину відмовитися від можливості взяти вершину.