Вершини
Шрифт:
Хіба що з ілюстрацій чи з «Клубу кіноман-дрівників». Перед екраном телевізора, цього новітнього пожирача людського часу й енергії. З чашечкою кави в пухкеньких долоньках. Що не знали іншого інструмента, крім виделки та ложки.
— Мамонько, поглянь, яка гірка!
На екрані. П'ять, десять сантиметрів од сили. Мініатюрна й безпечна, як ялинкова прикраса.
Як приємно і зручно отак мандрувати! В м'якенькому кріслі, з кішечкою на колінах, з дружиною під боком, що, надівши акуратний фартушок, готує вечерю.
І здається, що вже
Щоранку, після того як сестри зміряють температуру, до них ввалюється обрубок людини. Обрубок такий безжурно веселий, що навіть повітря довкола нього починає світитися і сяяти.
— Драстє! Дядя Вася вас лічно привєтствуєт!
Щось неприродне, опереткове було в цій щоденній появі.
Дядя Вася — місцева знаменитість. Щозими він акуратно лягає в лікарню. Не з своєї волі, звісно: вкладає горілка. Або, якщо точніше — спирт, яким торгують у місцевих шалманах.
Тож дядя Вася, відколи себе й пам'ятає (а пам'ять його веде свій вік від першої чарки), спожива лише спирт.
— Кінчаю десяту цистерну! — доповідає він гордо. Цистерни, звісно, залізничні, чотирьохосьові, в кожній можна легко втопити слона. Чи носорога.
Дядя Вася весь людський рід ділить на тих, що п'ють, і тих, що не п'ють. Хоча в душі переконаний, що тих, які не п'ють, взагалі не існує. Вони тільки вміють прикидатись тверезими, от в чому фокус!
— Не п'є тільки півень! Та й то лише тому, що йому не підносять.
Алкоголіком же себе дядя Вася не вважає,
— Хто єсть справжній алкаш? Справжній алкаш є той, хто не зна міри. Я ж свою міру знаю. Приймаю вовнутрь за один раз не більш, ніж півлітра. То ви мені поясніть після цього: який же я алкоголік?
В нього, розповідають, золоті руки були. Столяр, пічник, кравець, бляхар і мисливець — гроші колись так і пливли з усіх боків, і він їх акуратно отоварював спиртом, цим, в очах дяді Васі, єдиним крамом, за який варт платити гроші.
Тепер, коли рук не стало, одержує пенсію. Як інвалід першої групи. Живе від випивки до випивки.
Якось Анатолій запитав:
— Дядю Васю, ви тут прожили все життя: невже вам жодного разу не захотілося піднятись на Ключевську?
– -- А на хрена? — здивувавсь дядя Вася.— Там же рундуків з пивом немає!
Дядя Вася на своєму віку не піднімався вище магазинного ганку. Зате падав звідти грунтовно й надійно: головою в сніг. Лице в нього було теж не раз обморожене, і рожева шкіра блищить, мов полакована. А рук-ніг поступово позбувсь до колін та до ліктів: що йому обріжуть, підлатають та підлікують, він наступної зими знов обморозить.
— На мій вік вистачить! — безтурботно відмахувавсь куксою.— Ви мені краще скажіть: за яким хреном вас на ту гору носило?
Дядя Вася ніяк не може повірити, що хлопці не за гроші подерлись на Ключевську. Ну, хай би з п'яних очей, тоді зрозуміло. Та ще хоча б улітку. А то ж взимку, в найлютіші морози. Не
Оце й найбільше мучить дядю Васю. І змушує з дня у день провідувать хлопців. В надії, що вони проговоряться.
Хлопці, зрозумівши причину, що приводить дядю Васю до них у палату, стали підливати масла у вогонь.
Рівно пів на восьму, зараз появиться дядя Вася: уже шурхотить за дверима.
— Вітю,— запитує Анатолій,— а ти лоток заховать не забув?
Двері, що почали прочинятись, завмирають.
— Та начебто заховав,— одразу ж включається в гру Якубенко.
— Наче! — сердиться Анатолій.— Ти мені точно скажи! Знаєш, що буде, коли хтось підніметься і знайде лоток! І дитина зрозуміє, за чим ми піднімались на Ключевську.
— Та заховав же, кажу!
Дядя Вася, не витримавши, розчиняє двері ширше. Хлопці вдають, що лише оце його помічають, й одразу ж переводять розмову на погоду. «Та-ак,—
написано на обличчі каліки.— Зрозуміло, чого ви враз заговорили про мороз! Тільки мене не зловиш — не на такого натрапили».
Іншого разу вже Пашка, вдаючи, що не помітив, як дядя Вася зайшов до палати (читав саме газету), захоплено вигукнув:
— Оце да!
— Що там? — поцікавився Сергій.
— Послухайте: вулкан Етна під час виверження викидав щодоби два з половиною кілограми золота. Скільки ж це набралось за місяць?
— Сімдесят п'ять!
— А ви кажете... Гм,гм,— наче оце лиш помітив дядю Васю. І ховавсь за газету.— Що ж тут далі... Ось... В Африці знайшли щелепу доісторичної людини. Предка гомо сапієнса...
Але дядю Васю гомо сапієнс не цікавив: у невеликих очах дяді Васі уже починала мерехтіти заграва золотої гарячки. Два з половиною кілограми золота щодоби! Скільки ж це можна спирту купити!
Якось не витримав:
— А я, так-перетак, життя все прожив і не знав, що у мене під носом!
Плюнув з досади великої і погойдав із палати.
Хлопці реготали до сліз. Довго й наче вимушено. Адже за якісь дві години, після сніданку й обходу, одчиняться навстіж двері й операційна сестра, молоденька дружина Івана Андрійовича, вкотить до палати крісло-коляску.
— На перев'язку, хлоп'ята! — проспіває вона.
Валя схожа на операційного ангела: напрочуд ніжне обличчя й" непорочної чистоти сірі очі.
— Хто перший? — сяє усміхом серни.
Таких охочих щось не знаходиться. Дехто навіть натягає ковдру, наче збирається під неї пірнути. Всі добре знають, що чекає кожного в операційній.
— Котіть, Валю, сюди! — каже тоді Анатолій.— Давайте ваш катафалк!
Валя підкочує крісло впритул до ліжка, і Анатолій, вхопившись руками за металеве поруччя, починає обережно переносити своє схудле тіло. Тут головне — не потривожити ноги. Не зачепитися ними об бильце чи колесо. Обидві, ноги — наче міни. Один лише порух невірний — і вони вибухнуть таким болем нелюдським, що світ весь потьмариться.