Вершини
Шрифт:
Коли збирались на Ключевську, просилась:
— Візьми мене, Толь! Ти ж знаєш, як я вмію ходити!
— По східцях,— відповів їй насмішливо.— А там, пробач, гірка.
Вперше образилась. Зблиснули під окулярами сльози. А коли прийшла проводжати і вони вже сіли в літак, а вона лишилась на асфальтному полі,
тоненька, беззахисна, він вперше подумав, що, може, і слід було її взяти. І махав у віконце рукою, поки й зникла земля...
А тепер подумав: як добре, що їй не вдалося його вмовити! Не міг уявити її отут, у палаті, на одному з цих ліжок. Ставало по-справжньому
Того ж дня відповів. Написав, як було з Володею, і ні слова, що пообморожував ноги. Так, прихопило трохи кінчики пальців. Тож вони вирішили скористатись нагодою й посачкувати. Тим більше, що тут — як на курорті: кожному персональна палата, з телефоном, телевізором, ванною і туалетом. Годують їх лише заморськими стравами, а пальчики пестять лебединими пір'їнками. Все було б добре, коли б не так лоскітно... Ага, мало не забув: щовечора ходять на танці. Од дівчат одбою немає.
Знав, що Елла, рядки ці читаючи, буде сердитись, і мав од того неабияку втіху.
Мамі ж, яка ні про що не здогадувалась, написав, що в нього все гаразд: відвідує лекції, готується до зимової сесії. Влітку, можливо, приїде додому.
Еллі ще приписав, щоб переслала додому листа.
І щоб нічого не сміла од себе дописувати. Останнє — теж, щоб вона ще трохи посердилась: мама ж не знає й не відає, що на світі існує Ел...
«Ел» чи, може, вже й Елла?
Не знав поки що й сам.
Ось і їхня палата. Валя відчиняє якомога ширше двері, щоб не зачепитися кріслом, везе його просто до ліжка. Ліжко Анатолія стоїть під вікном, він проїжджає мимо товаришів і на обличчі кожного читає мовчазне й тривожне: «Ну, як? Невже й сьогодні так, як вчора, боліло?» Бо кожному до-
ведеться сьогодні ж — раніше, пізніше — сісти в оце тричі прокляте крісло і їхати до операційної. Анатолій проїжджає між ліжками, і на страшенно схудлому, вимученому обличчі, крізь синці під очима, крізь колючу щетину пробивається завжди одне й те саме: «Все гаразд, мужики!»
— Сьогодні було легше,— каже Анатолій, хоч ще ніколи, здається, так не боліло. Але всі оті муки були вже позаду, і знову на сантиметр чи два вдалося відсунути больовий рубіж, межу терпіння, окреслену нігтем хірурга.
А попереду день, цілісінький день, коли тебе вже ніхто не чіпатиме.
І ніч, про яку не хочеться й думати.
Бо ночі найтяжчі.
Вдень — книжки, газети, журнали, фізкультурні вправи, сніданки, обіди, вечері, процедури, лікар і сестри, санітарка з таким величезним відром, що могла б їх усіх потопить, як кошенят, вдень розмови і суперечки, до в'їдливих реплік, до сварки, хоч потім, коли охолонуть, не можуть часом і пригадати, за що завелися,— про що завгодно, лише б не про власні болячки... Вдень — на людях, що не дадуть в собі замкнутись, поринути в невтішні думки, а вночі...
Вночі лишаєшся сам на сам зі своєю бідою. Вночі — найчорніші думки, найтривожніші роздуми. Вночі біль підступає впритул і від його жорстокого погляду ні втекти, ні сховатись: жалить у самісіньке серце. Недаремно ж люди найчастіше помирають вночі, і всі лиха стихійні, як правило, трапляються теж серед ночі.
Риплять
Стогне, не витримуючи, Пашка, пошепки матюкає свої ноги Пахомов. Зводиться різко, наливає в склянку води.
— Таблетка? — з осудом питає Якубенко: Пашка ж уже одну на ніч випив.
— Ні, цукерка! — відповідає з викликом.— Привіт од коханої!
— Це вже яка?
— А тобі не все одно?
— Гляди, звикнеш. Станеш наркоманом.
— Краще наркоманом, ніж божевільним!
Ставить склянку, падає в постіль. Якийсь час
крутиться, не знаходячи місця, та згодом затихає. Здається, заснув.
Щодня їм приносять таблетки: від болю, для сну. Хлопці — хто одразу ковтає, особливо перед побаченням з хірургом, хто притримує на ніч. Анатолій акуратно викидає в корзину.
— Боїшся стать наркоманом?
— Не наркоманом — медузою.
А тепер, уночі, часом жалкує, що нема під рукою таблетки. Ковтнути й забутись, як он Пашка.
Тільки знав наперед: викине й завтра.
Цікаво, скільки може витримати людина?
І думка про аптечку. Нав'язлива, пекуча думка про отой, будь він проклятий, шприц, що його хтось забув покласти до аптечки.
Чому ніхто з них не здогадався перевірити аптечку?
А хто міг подумати, що там не буде шприца!..
«Мені не болить... Мені не болить... Чуєте, ви,
налиті вогнем, я викреслюю вас із своєї свідомості!.. Я про вас забуваю!.. Геть із мозку, із серця — на периферію, жеврійте там! Горіть, хоч обвугліться, а мені не болить!.. Не болить! Не болить! Не болить!»
Щогодинна, щохвилинна молитва — посеред довгої ночі. Нескінченної ночі.
Лікар сказав... Що сказав лікар?.. Що він сказав, з приводу чого?.. Ага, це стосувалося ніг. Там, в операційній, де весь світ обертається довкола обморожених ніг. Нещодавні криваво-сині бала-бухи всохли, наче у мумії, шкіра на пальцях взялася смолянисто-чорним кольором. Біла, від м'яса оголена кістка з судомно нап'ятими жилами, -а на пальці наче хто понапинав наконечники з блискучої чорної гуми. Видовище не для людей із слабкими нервами. Сестра з терапевтичного якось необережно заскочила, глянула й, охнувши, вчепилася в стіл. «Хто вас просив!? — закричав Іван Андрійович гнівно.— Вийдіть!» Сестричка все ще стояла, міцно заплющивши очі: боялася відірватись од столу...
Так про що він запитав?! І що відповів лікар?
Ноги немов тільки чекали, щоб він трохи розслабився: по них так і хлюпнуло окропом. Не поворухнувся, шукаючи для них зручнішого місця: знав — не поможе. Зціпивши зуби, ждав, поки схлине. Пройде. Мусить пройти!..
Що ж він спитав?
Ага, спитав от що:
— Я буду ходити?
— Постараємося зробити усе, щоб ти ходив. Хоч доведеться дещо відрізати.
— Ріжте. Тільки так, щоб потім було на чому черевики тримати. Щоб не обкручувались.—