Вершини
Шрифт:
П'ять, десять кілометрів, все глибше й глибше в ліс, а потім перепочинок на якійсь особливо затишній галявині й підобідок – на куций студентський бюджет: ковбаса найдешевша чи сала шматок, та навпіл цибулина, та гарячий, із термоса чай,– Анатолій завжди стільки сипав заварки, що Еллі потім снились лише коричневі сни.
А там – знову вперед, і, дивлячись на енергійно націлену постать, Елла ніяк не могла позбавитись думки, як він все це витримує, але спитати не наважувалась: запитала одного разу та й ледь язика не одкусила. Так глянув на неї. Глянув і сердито
– Якщо ви ще раз, мадам, поцікавитесь моїми кінцівками, можете продавати свої лижви!
Анатолій же, повертаючись щоразу в гуртожиток (з прогулянки, з лекцій – все одно), одпа-рював ноги. В розчині марганцівки. Потім густо змазував бальзамом Вишневського.
І на лекції, й на прогулянки взував лиш вібрами. В іншому взутті він просто не зміг би ходити: згиналися б підошви. А тут: набивав побільше вати, натягав по кілька пар дитячих шкарпеток (пробував спершу одягти звичайні, підгинав, обрізав – ходити не міг. Шкарпетки збивались валками, а обрізані впивалися швом. То й додумавсь нарешті до дитячих шкарпеток: були наче на нього).
І щоночі, поки й засне, пригойдував біль.
Звик до нього й не уявляв уже, що може бути якось по-іншому. Заново вчився ходити, бігати, ковзатись на лижвах, підійматися в гори й спускатися донизу. Він освоював цю нехитру науку з такою затятістю, наче від цього залежало, жити йому чи не жити. І не дозволяв собі й на хвилину розслабитись.
Щоранку, після обов'язкової зарядки й холодного душу, причісував перед люстром своє непокірне волосся. Причісував і сам себе запитував:
– То як, мужик, не здаєшся?
«Мужик» усім своїм виглядом засвідчував, що й не подумає здаватись.
Енергійно – тільки так! – взувався і полишав гуртожиток. До пізнього вечора. Хоч як не боліло. Хоч як не хотілося іноді роззутись і глянути, що там з ногами.
Мав попереду визначену твердо мету: знову піднятися в гори.
В першу чергу – на Ключевську. Пройти тим самим маршрутом, яким підіймалися з Берсеньє-вим.
Рішення це прийшло після випадкової зустрічі з батьками Володі.
Минуло півроку, як він повернувся з Камчатки. Позаду лишились важкі розмови з слідчим: батьки Володі таки подали на нього до суду. Певну роль зіграв тут і Пашка: комусь десь ляпнув, що в усьому винен Анатолій. Наче той був хворий, усім це видно було. Анатолій же взяв і погнав Володю в гори. Чутка покотилась, обростаючи все новими деталями, поки й докотилась до зламаних горем батьків.
Прибіг Пашка, клявся, бив себе в груди:
– Старий, я зовсім не це говорив! Плюнь мені в вічі, як я щось таке сказав!
Але що значили всі оті запевнення й клятви супроти чуток! Що вони значили супроти батьківського горя, пекучої думки про те, що винуватець смерті їхнього сина лишивсь непокараний!
– Чому ти не сходиш до них? – питали друзі.– Не розкажеш, як було насправді?
Анатолій не йшов, бо знав наперед: не повірять. Що б не казав – не повірять. Тим більш не повірять, що їхній Володя мертвий, а він, бач, живий. Тут бліднутимуть найпереконливіші докази, німітиме будь-яка логіка, тут всі на світі слова
Анатолій – злочинець, Анатолій убив їхнього сина. Отже, його треба віддати до суду...
Врешті слідчий, який сам більше місяця невідступно тельбушив Анатолія, вирішив показати батькам Володі отой фільм, що його зняв на Ключевській Серьожка-рудопер. Це був, власне, й не фільм – окремі кадри, що їх вдалося вихопити Серьожці на п'ятдесятиградусному морозі, коли Анатолій з Якубенком спускали мертвого Володю донизу (хто міг подумати, що в Серьожки, теж обмороженого, вистачить мужності й сили в ті
трагічні години щось фотографувати!)... Тож це були окремі кадри, вихоплені з тих подій, що навально мчали сніговою лавиною, погрожуючи їх усіх змести в небуття; відвойовані в космічного холоду, в нещадного вітру кадри, коли висмикнуті з рукавиць пальці біліють прямо на очах, стають як цурпалки (недаремно в Серьожки, в єдиного, були поморожені й руки), а око примерзає до видошукача, коли навіть рухи живих здаються настільки уповільненими, наче вони давно вже мертві й переставляють ноги лише за інерцією.
Анатолій – Берсеньєв – Якубенко...
Якубенко – Берсеньєв – Анатолій...
Дві зігнуті, до краю напружені постаті, що тягнуть обв'язаний труп... Утримують важкий, як крижана брила, труп, щоб не зірватися разом з ним, не відлетіти...
Потім – лише удвох.
Анатолій – Берсеньєв.
Якубенко – Берсеньєв...
На колінах, на всіх чотирьох, зариваючись обличчям у сніг, з останніх сил, які ще лишились, тягнуть вони Володю Берсеньєва. Тягнуть з такою затятістю, що лежить уже за межею здорового глузду. Що хочеться закричати: «Навіщо?! Для чого?! Ви ж йому все одно нічим уже не поможете?!» А вони все тягнуть, тягнуть, тягнуть... Тягнуть, наче приречені... Тягнуть, як прокляті. І годі до них догукатись.
Німі фото, застиглі постаті. Скупі кадри, миттєві уривки трагедії. Кольори лише чорно-білі, різкі, як та правда, яку вони зафіксували. Ось як це було й не інакше.
І коли вони зустрілись, Анатолій та батьки Володі Берсеньєва, оті фото, ті кадри незримо стояли перед ними.
Анатолій відчув, як у нього зблідло лице. Досі не повірив би, що це можна відчути. Змерзло, взялося жаром, стягнулось, звелося судомою, але щоб коли зблідло!..
Відчув. Так, немов зустрів не батьків – самого Володю. Не живого – мертвого. З застиглим, інеєм вкритим обличчям.
Що вони йому сказали? Що він їм сказав? Про що взагалі говорили ті кілька хвилин, коли стояли посеред раптом спорожнілої вулиці? (Люди, машини, будинки, навіть хідник під ногами – все кудись щезло, а весь простір наглухо замкнувся довкола).
Не пам'ятає. Не міг пригадати, як я не допитувався. В усякому разі, про Володю не було мовлено жодного слова. Хоч він весь час був поміж ними. Мертвий Володя. Володя живий.
– Здається, вони запитали, як моє здоров'я.
– І все?
– Не пам'ятаю... Пам'ятаю лише, що мені дуже хотілось оглянутись, коли ми, попрощавшись, розійшлися...