Вершини
Шрифт:
Камінці й паліччя, кісточки й екскременти, перемазані, зацементовані, склеєні густою смолянис-тою речовиною, яка чорно блищить, мов полакована. Речовини було особливо багато при дні, вона століттями стікала донизу, накопичуючись застиглою лавою.
Мумійо!
Вдихаю жадібно, торкаюсь до нього рукою, і дотик той – як до живої істоти.
Боже, та це ж мумійо!
Ущипніть мене, люди!
– Агей!
Крик донісся згори, з піднебесся. Глянув туди і побачив сірничка-чоловічка, що вимахував до мене рукою.
– Ну як? Є мумійо?
– Порожня!
І тут на мене напав сміх. Я згинавсь, я плакав од сміху, гикав,
Там нема мумійо... А тут... Тут...
І мені вже здавалось, що я сміюся не сам: десь поруч виставила свою симпатичну мордочку пищуха і, дивлячись на Анатолія, теж заходиться од сміху.
– Та-ак,– сказав Анатолій похмуро, коли він скотився донизу і я підвів його до своєї знахідки.– І ви мені нічого про це не сказали?
Не повірив, хоч я й клявся, що побачив щілину вже тоді, коли він зник у печері. Був переконаний, що я його розіграв. Адже серед альпіністів і геологів не заведено на такі речі гніватись. Як би тебе не «купили» – проковтни і посмійся разом з усіма.
Сам же Анатолій розповідав мені про одного геолога, який досі живе в Душанбе, непереверше-ного майстра «покупок».
Якось у партії, де цей товариш працював головним геологом, появився новий начальник. Дурний, як копито віслюка, зате пихи в нього було хоч одбавляй.
В перший же день він гукнув у вікно сторожа Хасана і наказав покликати головного геолога (кабінет якого був навпроти, через коридор).
Хасан просунув у відчинені двері поголену голову:
– Начальник, тебе кличе начальник!
– Сідлай ішака! – не довго думаючи, сказав наш товариш.
Надів штормівку, вовняну в'язану шапку, на плечі – рюкзак, а в руки – геологічний молоток. Вийшов у двір, сів на ішака. В'їхав спершу в коридор, а тоді вже в кабінет начальника партії:
– Викликали, начальник?..
Вдруге він «купив» свого ж брата геолога, чоловіка мовби й нічого, але такого скупого, що навіть на риболовлі розрізав кожного черв'яка навпіл.
Душанбе хоч і забудовується новітніми красеня-ми, досі все ж таки наполовину складається з одноповерхових будинків. І коли надходить зима, їх обігріти – ціла проблема. Тож кожен власник ще з літа сушить голову, як запастись паливом.
Наш хохмач і підкотився до того новітнього Плюшкіна:
– Слухай, тобі дрова потрібні? Даром.
– Як це – даром? – не повірив той.
– Ну, не зовсім безплатно... Дві пляшки доведеться поставити. За машину – по пляшці.
Були розпиті дві пляшки горілки, потім хохмач відвів скупердягу набік і таємниче спитав:
– Цирк новий бачив?
– Ну?
– А дерев'яний паркан довкола нього?.. Так от, вирішено паркан той знести, а натомість поставити металевий.
– Звідки тобі стало відомо?
– Од директора цирку. Він мій приятель. Тож і дозволив набрати дві машини. Підганяй у суботу машину й ламай.
Скупердяга підігнав не одну машину, а дві. І поки там схаменулись та викликали міліцію, встиг розібрать півпаркана.
Обоє одержали по суворій догані. Один за те, що «купив», другий – що повірив.
Тож Анатолій, вірний традиції, і не подумав розсердитись. Лише сказав:
– Один – нуль в мої ворота... Ну, гаразд, за мною не пропаде!
Згадавши, яке в нього було обличчя, я знову заходжуся сміхом. Кусаю долоню, щоб не розреготатись уголос та не розбудить Анатолія.
Пересміявшись, наказую собі заспокоїтись. Час заснути, лишилося ж усього
Заплющую очі й бачу турмаліни.
Просинаюсь од того, що хтось покликав:
– Скільки можна спати: вставай!
Схопився: нікого. Лише Анатолій. Навпроти, на
ліжку. Пірнув з головою в спальник, тільки чуприна стирчить.
Зберігаючи кожну краплину тепла, висовую із спальника частину руки: четверта година, час уставати.
Анатолій вийде о дев'ятій, даючи мені чотири години фори, і я надіюсь добратися до Тау-Міки хоча б з ним одночасно. Він іде туди рівно годину.
Скільки ж це треба обходити гір, щоб набуть такі м'язи! Й серце, що не відає втоми.
(Трохи статистики. Щоденна норма геолога, який працює високо в горах,– описати в своєму щоденникові 15 точок. Тобто через кожні сто
метрів... Не забувайте, що це на Памірі!.. Через кожні сто метрів зупинитися й описати все, що зустрілось цікавого, не пропустивши найменшої дрібниці... Якось Анатолієві здалося, що далеко внизу щось синьо зблиснуло. Він одразу ж спустився на кількасот метрів донизу і доти повзав поміж камінням, поки знайшов один-єдиний кристал. З сірник завтовшки. Але який! Густо-синій сапфір, що не поступився б цейлонським, якби мав більший розмір. І хоч більше не вдалося знайти жодного, Анатолій переконаний, що вони таки відкриють родовище памірських сапфірів, дійде черга й до них, хоча б довелося для цього просіяти поміж пальцями всю оту гору.
Отож при щоденному завданні описувати п'ятнадцять точок, Анатолій, прийшовши в «Кварц-самоцвіт» і працюючи перший сезон рядовим геологом, описував щодня до шістдесяти... «Не вистачало людей,– пояснював мені Анатолій.– І до того ж ніхто не хотів, а дехто й не міг здиратися на вершини. Ходили в основному долинами. А Памір не Урал. На Памірі все найцікавіше – саме вгорі». Тож весь величезний масив на схід від Мургаба, закріплений за їхньою партією, являв спершу суцільну білу пляму (маю на увазі коштовне каміння), бо майже всі геологи, які десятиліттями тут працювали, вели пошук переважно в долинах. («До того ж всі працювали на гірський кришталь,– Анатолій.– Вузька спеціалізація. Як сліпі»).
Я вже вдягнений, споряджений, налитий чаєм, як термос,– поки охолоне, зійде сонце і пригріє вже зовні. Беру геологічний молоток, обережно, щоб не розбуркати Анатолія, полишаю намет.
Памірська погода сьогодні вирішила здивувать старожилів: ні війне, ні шелесне. Здичавілий
вітер врешті стомився і, згорнувши розколошкані крила, десь задрімав серед скель. Небо переливається коштовним камінням, як сукня заморської королеви, що вирішила надіти всі прикраси, які тільки в неї були. Чумацький Шлях вигнувсь дугою, показуючи на Тау-Міку, що заховалась, звідси невидима, за скаполітову гору. Холодно, темно, я бреду навмання, намагаючись не потрапити в байбакову нору ногою. Вони ще сплять, як сплять і наші вівці: я саме проходжу мимо кам'яної огорожі. Ціла отара, живі консерви геологів, а часом і найцінніша валюта. Коли доводиться діставати бензин, якого хронічно не вистачає на оцьому високогір'ї: машини задихаються не менш, аніж люди. А якась гарбузяна голова там, на рівнині, за кілька тисяч кілометрів од найнижчої гірки, планує для нас тонно-кілометри, дивлячись на свою гладеньку, як замерзле озерце, логарифмічну лінійку. «Як у Москві живуть? – пригадаю слова Абоса.– Тиждень одну курку жують. А ми барана за один раз з'їдаємо!»