Весняні ігри в осінніх садах
Шрифт:
Але я опанував себе і, грайливо всміхаючись, запитав у дівчат, чому це їх так турбує моя пошта.
— Вона б нас ніколи не турбувала, якби ми не побачили, хто тобі вчора ввечері вкинув конверта.
Я отерп: що це має означати? Гра продовжується? А може, це не гра, а все відбувається насправжки? Але ж вона ніколи не приносила листів особисто, а надсилала їх поштою. Сумнівів не було: мене розіграли.
— І хто ж то був? — спитав я байдужим тоном, і на мить не зраджуючи ані свого гніву, ані нестримного бажання чимдуж кинутися до кишеньки.
— Така краля, що закачаєшся, —
— Напевно, юна поетеса, — порснула сміхом друга.
— А я гадаю, то була панна зі школи кохання пані Аліни, — залилася реготом третя.
Ще мить — і я б, напевно, таки визвірився на них, але несподівано їхні обличчя посерйознішали, а очима вони втупилися у напрямку дверей, до яких я сидів спиною.
— О-ой, — закліпала одна з журналісток, — це вона…
Я рвучко розвернувся і побачив високу панночку з довгим розпущеним волоссям і в коротенькій спідничці, з-під якої виднілися НОГИ (Господи, про що я пишу? Ясно, що ноги, а не колеса спортивного ровера. Але це були дійсно НОГИ, такі, за якими варто озирнутися). Так от, я дивився на її НОГИ в чорних панчохах, бо, власне, НОГИ впадали в очі перш за все, приковували погляд і не давали змоги сприймати нічого іншого поза собою. І треба сказати, що я був не один, хто витріщився на її НОГИ. Половина редакції споглядала це диво з захватом, половина — із заздрістю.
І ось тоді, коли мої очі пестили її кругленькі коліна, намагаючись ковзнути бодай на сантиметр попід краєць її спіднички, вона простягла мені квіти і проказала:
— Це вам.
Я приблизно знаю, як дарувати дівчатам квіти. Але як приймати квіти від дівчат — убийте мене — не знаю досі. Коли це було на сцені в «Не журись!» — там усе ясно: береш букетик, цьомаєш у щічку і шепочеш: «Після концерту зайдіть за лаштунки на каву». Були такі, що приходили. Переважно ті, які в сценічному яскравому освітленні виглядали набагато привабливіше, аніж тоді, коли з’являлися за кулісами.
Вона була значно гарнішою, ніж я уявляв її. Це юне сотворіння випромінювало сяйво розквітаючої краси й свіжої принади, великі чорні очі й здорові рум’янці на ледь припухлих щічках — а я вже, як джміль, замерехтів невидимими крильцями, і душа моя загула від нервового збудження.
Я взяв квіточки з таким виразом, мовби приймав гуманітарну допомогу від Монгольської республіки. Руки тремтіли, я розкрив рота, але збунтовані слова переплелися в суцільний клубок, розмотати якого я мав сили. Мені хотілося запитати її, чи вона і є тією самою дівчиною, що писала мені листи, але раптовий острах, що це не вона, стримав мене. Ні, тут розмовляти я не міг, це було б рівноцінне самогубству. Коли стільки пар очей їсть тебе і з нетерпінням чекає, що далі буде, стає дедалі важче зосередитися, підшукати потрібні слова.
— Ну, чао! — театрально махнув я рукою всім свідкам цієї сцени і, взявши панну попід руку, повів її геть, не забувши вручити квіти секретарці, щоб поставила у вазу на моєму столі: не вистачало ще, аби я з квітами валандався.
В очах панни грали бісики, вона неприховано тішилася з того ефекту, який справила на мене. Її пухкі вишневі вуста здавалися втіленням цноти. Ми вийшли на
— Отже, це ти та таємнича Мар’яна.
Не почувши заперечень, я почав щось молоти про її вірші: що вони цілком добрі, навіть дуже добрі, але писати в такому стилі без сенсу, бо так пишуть десятки, та що там — сотні поетів, але мою менторську тираду вона обірвала просто й невимушено:
— А це не мої вірші. Я взагалі віршів не пишу.
Я занімів, не знаючи, обурюватися мені чи сміятися.
— Тоді… тоді чиї це вірші?
— Та так… з якогось журналу переписала.
Тут вона сама засміялась і весело зиркнула на мене.
— Навіщо? — спитав я.
— Щоб познайомитись. Хіба не ясно?
— Ти могла й так познайомитись!
— Так не цікаво. Якби я вам написала листа без віршів, ви б не відповіли.
— Чому? Я обов’язково відповідаю на всі листи, — сказав я першу неправду.
Мар’яна знову зиркнула на мене зі сміхом, і я подумав, що вона, мабуть, не така вже й простенька. Я не знав, про що далі говорити, мені кортіло запитати, навіщо вона хотіла зі мною познайомитись, але стримував себе, боячись почути щось на зразок: «А так — просто. Подивитись, який ви в житті. Ну, чао!» Дивно, чому я відчув тоді цей острах, так, мовби чекав від знайомства з нею чогось особливого і боявся сполохати, хоча по правді нащо вона мені здалася? Шпана пузата. Подумаєш — ноги.
— Ну, не гнівайтесь, — легенько штурхнула мене і взяла під руку. — Мені хотілося поговорити з вами. Після того, як я прочитала ваші твори.
Не ти перша, кому хочеться зі мною поговорити, подумав я. І вже знаю навіть про що: про пані Аліну, про те, що було насправді, а що ні, про те, чи збираюсь писати третю частину «Дів ночі» і т. д.
— Ну, і про що б ти хотіла поговорити? — спитав я нудьгуючим тоном.
— А так — ні про що. Просто розмовляти.
— То ти не збираєшся розпитувати мене про історію написання «Дів ночі»?
— А навіщо? Правди ви не скажете.
Вона мала рацію. І подобалась мені дедалі більше.
— І тебе не цікавить, чи буду я писати продовження?
— Ні. Мене взагалі нічого не цікавить. Мені хотілося подивитися на вас зблизька…
Ось воно! — і я затамував подих.
— Я відчула, що ви якраз та людина, котра зможе мені допомогти.
Це краще, ніж я передбачав, але гірше, ніж мені б хотілося.
— А в чому я тобі маю допомогти?
— Не все відразу. Вам не здається, що ви занадто форсуєте події? У вас навіть не вистачило терпцю спокійно листуватися зі мною. Вам забаглося мене побачити. Вже! Негайно!
Я почував себе школярем, якого прилапали на бешкеті.
— Ви зруйнували романтичність наших стосунків. Таємничість, загадковість — усе це розвіялось.
— Мені здається, тобі слід би було писати листи не до мене, а до Стендаля. Шкода, що він не дожив до цієї щасливої години.
— Але Стендаля нема. Нема Бальзака. Нема Цвейга. Нема Ремарка… Але ж я мусила комусь писати. Я вибрала вас.
Чи повинен я їй сказати, що вибір невдалий?
— Що було б, якби я не поквапився і листування наше продовжилось?