Весняні ігри в осінніх садах
Шрифт:
На чолі у мене виступив піт, я захлинувся повітрям.
— О, Мар’яно! Я не сподівався, що ти з’явишся.
Що за дурню я мелю? Чому не сподівався? І ще ця секретарка витріщилася, як жаба.
— То ви не чекали мого дзвінка?
— Чекав… Але не думав, що ти задзвониш.
— Жінки часто чинять несподівані речі.
— Тоді зроби ще одну несподіванку і домовся зі мною на здибанку.
— А коли ви звільняєтесь?
— Вже.
— Тоді зустрінемося на початку Чайковського.
З’явившись на умовлене місце, я побачив Мар’яну у світло-синіх джинсах і білій майці, під якою вгадувалися невеликі перса без бюстгальтера.
— Ну що? Ходімо на Погулянку?
— Чому саме туди? — не второпав я.
— Прогуляємось. Хочу вам дещо показати.
Тоді я згадав, що вона щось говорила про острівець на Погулянці, де мало б відбутися наше самогубство. Ну що ж, свій хрест я донесу до кінця.
— То як, ви думали над моїми словами? — спитала вона дорогою таким тоном, начеб ішлося про відвідини театру.
— Я намагався менше про це думати, — збрехав я, не вважаючи за потрібне видавати свої потаємні думки і признаватися в тому, що попав під вплив її слів.
— Ви злякалися?
— Мені чомусь видається все це жартом.
— Я не жартувала, — сказала вона похмуро.
Ми проминули площу Галицьку, прямуючи до трамвая.
— Навіщо це тобі? — спитав я.
— Що саме?
— Те, на що ти мене намовляла.
— На те є багато причин. Одного разу я дійшла висновку, що життя не таке вже й цікаве, щоб марнувати на нього стільки часу. Крім того, я не маю ані найменшого бажання старіти, хворіти…
— Здається, тобі ще зарано про все це думати. Ти юна і вродлива.
— А хіба юні і вродливі не закінчують самогубством? Щороку понад сотню юнок в Україні йде з життя добровільно. А скільки в усьому світі! Я подумала, що смерть може бути прекрасна, якщо її спланувати. Ви бачили фільм «Маєрлінґ»?
— Про те, як австрійський принц Рудольф Габсбург застрелив свою коханку Марію Вечеру, а потім себе? Тобі сподобалася їхня смерть?
— Ні. Скоріше вразила. Але ще сильніше мене зворушив шведський фільм «Ельвіра Мадіган».
— Ну, це принаймні добрий фільм, а «Маєрлінґ» — дешева мелодрама.
— «Ельвіру» я дивилася тричі.
На Митній ми сіли у «сімку».
— В обох фільмах коханці стріляються. А чи ти уявляєш собі, як виглядатиме твоя чудова голівка після пострілу? — спитав я.
Мар’яна притулилась до мене і стиха, так, щоб не почули люди, сказала:
— Я все знаю. Я прочитала книгу про всі види самогубства і дійшла висновку, що найестетичніше було б отруїтися або перетяти собі жили на зап’ястях. Коли я вирішила з цим питанням, то задумалася над іншим. Мені потрібно було знайти людину, яка стала б моїм партнером. Я розглядала кілька кандидатур і зупинилася на вас. Ви ідеально підходите на роль трагічного коханця, якого я запрошу на нашу з вами смерть.
— Я пишаюся твоїм вибором. Але чим я заслужив таке щастя?
— У вас здорове почуття чорного гумору. Я подумала, що кому, як не вам, сподобається ідея піти з життя красиво. Так, щоб усім перехопило подих. У товаристві гарної дівчини, зовсім юної… Всі будуть дошукуватися одного: що їх змусило це зробити?
— А передсмертний лист, у якому б тлумачилися причини, твій сценарій передбачає?
— Передбачає. Але цей лист має стати вашим найкращим
— Що ти собі вбила до голови? Що я буду нетямитися від щастя, почувши твою пропозицію?
— Ви маєте почуватися щасливим, що вам доля послала саме мене. Я ж казала, що вивчала вас і зрозуміла, що ви є приречений на самогубство. До церкви ви не вчащаєте, і віра вас не спинить. Ви класичний тип заблукалої душі, котра хоче вирватися на волю. Питання тільки — коли. От я й з’явилася, аби скласти вам компанію.
На останній зупинці ми зійшли з трамвая і попрямували у бік Погулянки. Несподівано Мар’яна почала декламувати:
Коли ти прокидаєшся а в днях твоїх і снах вже нічого нічого і коли все вже тобі відоме а серце зморене виповзаєш зі шкаралупи на цей світ шукаєш трав літа води занурюєшся в них по очі й не хочеш більше нічого знати на дні лежить якась розгадка і щоб сягнути її — треба втопитись…Тоді лукаво зиркнула на мене:
— Може, це не ви писали?
— Ну, я.
— От бачите. Розгадка лежить на дні. І ви її знаєте, хоча цього й не усвідомлюєте, бо вам страшно це усвідомити. Розгадка — в тому, що смерть стане вашим найбільшим злетом. Ви нічого не створите величнішого за свою смерть, а все, що ви написали, буде осяяне ореолом цієї смерті. Величним ореолом. Люди стануть оцінювати вашу творчість винятково крізь призму романтичного самогубства. Вони почнуть складати про нас балади, писати романи і знімати фільми. Українська література не знала нічого подібного.
Вона торкалася якихось глибинних струн у моїй свідомості, до яких я сам не відважувався торкнутися, ба навіть боявся думати про те, що вони в мені можуть колись озватися, і ось зараз вона проникла сюди — у ці таємні щілини моїх сутінків, розгорнула здичавілу рослинність, і під доторками її пальців я почав відчувати пекло у своїх нутрощах, від чого до горла підкочувався клубок зневіри й розпачу. Я сприймав її як посланця потойбічного світу, якого вирядили по мене, бо ТАМ усі вже зачекалися на мене для якоїсь таємної вечері. Я навіть уявляв собі те очікування зі зціпленими вустами і розкритими очима в пронизливій тиші за довжелезним столом, над яким розлилася присмеркова сизь, де з маленького вікна вгорі сотається трохи світла, якраз щоби висвітлити одне вільне крісло, за яким маю сидіти я. З моєю появою щось мало початися, та я не мав відваги запитати її про це, бо цілком можливо, що вона й не належить до посвячених, а є тільки їхнім посланцем. Може, вона й не людина, а, скажімо, метелик, якого тимчасово перетворено на дівчину і який, виконавши своє покликання, знову пурхатиме над загуслими чарами потойбічних лугів.