Весняні ігри в осінніх садах

Винничук Юрій Павлович

— Прощання?

— Останній раз на прощання.

— Це вона тебе попросила?

— Якоюсь мірою.

— Обіцяй, що це більше не повториться.

— Воно й не може повторитися, бо ми вже попрощалися.

— Де це було?

— На Погулянці… Там є такий ставок і острівець.

— Ми завтра ж туди підемо.

— Навіщо?

— Я так хочу.

Я волів не сперечатися. Все ж таки я почувався винним.

— Ти любиш мене? — спитала Віра.

— Люблю.

— Якщо ти кинеш мене, я тебе вб’ю.

—

Я ніколи тебе не кину.

— В неділю ти приходиш до нас на обід.

Я завмер і спробував зосередитися. В моїй цілковито порожній голові гуляв вітер. Який обід? Вперше чую.

— Е-е… — промимрив я, — йдеться про обід із твоїми батьками?

— Звичайно. З батьками і сестрою, а ще з дідусем і бабусею.

— Нагадай мені, будь ласка, що там має відбуватися… в загальних рисах…

Віра подивилася на мене з неабиякою цікавістю. Таке враження, що вона вже мені колись це детально оповідала.

— То це я тобі маю нагадувати? По-моєму, це була твоя ідея, аби я переїхала в червні до тебе.

Деколи в мене бувають провали в пам’яті: я починаю плутати дівчат, забувати, що їм говорив, обіцяв, пропонував, не раз постановляв собі все це записувати, але ніколи цього не робив, бо записи могли потрапити комусь із них на очі. Отак і живу, носячи у голові купу невпорядкованої інформації. Виявляється, я не лише Ліду, а й Віру запросив до себе і даю голову на відсіч, що те саме я вчинив і з Лесею. От тільки чи додумався розвести їх у часі? Якщо Віра мала жити у мене в червні, то хто — в липні? Ліда чи Леся? А в серпні? А що, як котрась захоче пожити довше і не вкладеться у виділений термін?

— Я пригадав, — сказав я.

— Вдягнеш ту кавову сорочку і світлі штани. Не забудь начистити мешти… Поголися…

3

Наступного дня вона таки наполягла, щоб я повів її на той острів. І знову я не побачив Грицька. «Що ж воно таке? — замислився я. — Чому він з’являється лише тоді, коли я приходжу сюди із Мар’яною? Що це за знак?»

— Де це було? — перебила мої роздуми Віра.

Я, театрально потупивши очі, показав на прим’яту траву.

— Чудово, — сказала вона і вмостилася саме на те місце. — Таке враження, що земля ще зберегла тепло її задниці. — Потім принюхалася і додала: — Запах сперми, на жаль, вивітрився. Хоча… ти ж, напевно, кінчав не в траву?

Я не відповів, зберігаючи той самий шкодливий вираз обличчя. Ми розклали на траві вино й закуску. Віра тремтячими пальцями витягла цигарки і запалила. Я бачив, що вона нервувалася, але навіщось мусила пройти цю ініціацію, трахнутися зі мною саме там, де я вчора грався з Лідкою. Я подумав, що саме час налити їй, ми випили. Я знову роззирнувся в пошуках Грицька, але намарне.

— Чого ти крутишся?

— Просто роздивляюся.

— А вчора ти не мав змоги роздивитися? — спитала з сарказмом.

— Віруньчику,

вчора ми прощалися, і я, щоб якось це все згладити, піддався…

— Але чому ви прощалися саме тут, а не десь у кнайпі?

— Розумієш, то був секс на прощання. Щось як чарка «на коня». Ми ж не могли це зробити у кнайпі.

— Ага, то ви цілеспрямовано приперлися сюди для того, щоб погратися?

— М-м-м…

— Боже, яка ти скотина! — Пальці з цигаркою тремтіли, вона сама собі налила в склянку, випила одним духом і запитала: — Але чому саме тут?

Щось її непокоїло, щось у цій місцині було таке, що її тривожило і відлякувало, вона очевидно підозрювала, що тут криється щось глибше, таємне і потойбічне, а тому попри всю свою образу, інстинктивно тулилася до мене, як наполохане пташа. Цієї миті я відчував, як її кохаю, і щиро прагнув захистити від усіх страхіть. Десь хлюпнула вода, я озирнувся — по воді бігли кола, як від кинутого каменя, а може, то плюснулась риба, а я подумав — весло.

— Тут затишно, ніхто не підгляне… — пояснював я. — Верби творять природне шатро.

— Отже, тобі це місце відоме було раніше? З ким ти тут іще трахався?

— О-о, то було надто давно.

— Отже, я вгадала? Ти тут уже грався перед тим?

— То було понад десять років тому.

— Ти щось недоговорюєш. У тебе з цим острівцем щось пов’язане глибше. Ти так роззирався, як роззираються у власному помешканні, де хтось перед тим переставив меблі. Чогось тобі бракувало. Я це помітила. А що було десять років тому?

— Нічого особливого. Ми тут влаштовували пікніки, які завершувалися любощами.

— І всіх ти грав на цьому самому місці? — показала пальцем у траву.

— Можна сказати й так. Іншого затишнішого місця годі відшукати.

— А все-таки я підозрюю, що тут відбувалося ще щось. Щось таке, про що ти волієш мовчати.

Чи я не казав, що у Віри був інтелект? Інтелект — це страшна річ. Особливо якщо ним володіє жінка. Це все одно, що скальпель у руках хірурга. Різниця лише в тім, що хірург, розпанахавши тебе, потім сумлінно зашиє, а жінка-інтелектуалка, сумлінно дослідивши ваше нутро, покине все в розпотрошеному стані. Я подумав, якщо вже розповів про Мар’яну Ліді, то Віра і поготів мала б почути цю історію, мені навіть цікаво було дізнатися її думку.

— Добре, я розповім тобі, що з цим місцем пов’язано. Колись давно, як я вже казав, років десять тому, одна юна і незвичайно вродлива панна запропонувала мені в її товаристві покінчити життя самогубством.

— Вона була наркоманка?

— Ні. Вона навіть вино пила такими дозами, що не п’яніла. Вона підшукала такі слова для своїх аргументів, що я не мав що на це їй заперечити. Головна інтрига полягала в умові, що вона мені віддасться лише в день самогубства.

— Вона була цілка?