Весняні ігри в осінніх садах
Шрифт:
— Ми заклалися, хто скоріше одружиться.
Андрон знову втішено засміявся, не перестаючи мені моргати і корчити кумедні гримаси. Віра з філософським виглядом водила пальчиком по столу, аж врешті перепросилася, повідомивши, що їй треба вийти. Краля згадала теж про свої потреби і набилася їй у товариство.
— Класна теличка, — сказав я якомога серйозніше.
— Перестань. Ти нічого не розумієш. Вона донька ректора.
— А-а…
— От тобі й «а-а». Там такі бабулі, що хо-хо. А з мармизи нам воду не пити.
— Тоді зрозуміло.
— Між іншим, у неї є старша сестра. Неодружена.
— Невже й
— Мурово.
— І така сама красуня?
— Я б сказав, навіть трішки симпатичніша. На фіґа тобі ці писані сикси? Щоб потім гарувати на неї все життя? Я тебе познайомлю з її сестрою. Татуньо вже кожній з них подарував по кам’яниці з усіма прибамбасами і з «опелем» на додачу. Будеш жити в мармуляді.
— Можливо, це якраз те, про що я мрію.
— Ну, ти ж не дурень. Ти ж розумієш. Тобі ж, як письменникові, хочеться чого? Ідеальних умов для творчості, так? Ну, от. Про кращі умови для творчості, ніж бути зятем ректора, нема чого й мріяти. У шлюбну подорож їдемо на Кіпр. Отже, якщо швиденько її обкрутиш, поїдемо разом. Давай, вирішуй.
— Скільки її сестрі років?
— Двадцять п’ять. Чудовий вік для того, щоб заарканити. З такими дівицями все дуже просто. У них усі антени вже працюють в одному-єдиному напрямку — негайно вийти заміж. Бо коли гепне двадцять шість, планка падає. Починається депресія, з’являються ідеї заглибитися в науку, у бізнес, робити кар’єру і т. д. Завернути їх назад до ідеї затишного сімейного кубельця і щасливого материнства з кожним наступним роком уже надто важко. Але в оцей період можна брати їх голими руками. Отак підходиш і береш. Я не розумію, що ти знаходиш у тих пацанках. Я давно вже в них розчарувався.
В цей момент повернулися наші панни, вони, вочевидь, теж знайшли якусь тему для розмови і втаємничено хіхікали. Ми ще перекинулися кількома пустопорожніми фразами, і Андрон відвалив, пригортаючи кралю. Віра провела їх таким сміхотливим поглядом, що я запитав:
— Чого ти тішишся?
— Мені смішно з Андрона.
— І що ж там смішного?
— А нікому не скажеш?
— Ні.
— Ну, він же ж думає, що вона від нього в захваті.
— А хіба ні?
— Вона й не збирається за нього виходити. Вона не така дурна, щоб не розуміти, що саме Андрона в ній цікавить.
— Он як?
— Він тобі часом не розповідав про її сестру?
— М-м… щось там розповідав…
— Про те, що вона аж пищить, так хоче заміж?
— Так.
— Про кам’яницю і «опель»?
— Умгу.
— Може, навіть пропонував познайомити?
— Ну, пропонував.
— А ти що?
— Нічого.
— Не вірю.
— Не вір.
— Ну, гаразд. У неї нема сестри. Вона її вигадала. Показала йому фотографію своєї подруги. І спитала, чи в нього нема для неї кавалера.
— Навіщо це їй?
— Щоб самій познайомитися. Невже незрозуміло? Вона Андрона використовує винятково з однією метою — мати когось, хто буде виводити її в люди. Сам розумієш, дівчина після закінчення навчання випадає з тусівки. Хата — робота, хата — робота.
— І це вона тобі, першій зустрічній, усе отак вибовкала?
— По-перше, ми з нею зналися й раніше. Наші батьки давно товаришують.
— Стривай-стривай, ти кажеш, що ви зналися раніше… Але ж коли вони підсіли і Андрон нас знайомив…
— …ми вдали, що вперше бачимося. Це тому, що вона встигла
— І що ти їй сказала?
— Те, що чула від тебе.
— Що саме?
— Що в нас палке кохання. Щось не так?
— Ні, все нормально. Тобто якого дідька їй знати про наші стосунки?
— Можливо, вона хотіла знати, чи не можна тебе закадрити.
Бідний Андрон! Я відчув, що мушу конче випити. Я підійшов до бару, зробив замовлення і, роззираючись, помітив Зеника. Він сидів за столиком, втупившись у порожню чарку так, мовби ось-ось мало статися чудо, і чарка сама собою наповниться горілкою, я знічев’я дивився на нього і не міг второпати, чому на його обличчі відбився такий вселенський смуток, ніби його щойно звільнили з китайської тюрми. Я вирішив його розвеселити і кивнув одному знайомому, а коли той підійшов, попрохав його сісти у Зеника за спиною і затіяти з ним коротку розмову: мовляв, як справи і таке інше, а я за той час підміняю порожню чарку на повну. Знайомий охоче погодився на мою затію, а я замовив у бармена повну чарку горілки. Як тільки Зеник відвернувся, я тихенько замінив чарки, потім сперся на шинквас, чекаючи, поки бармен приготує морозиво, каву і відкоркує шампанське. Упівока я стежив за Зеником. О-о, треба було бачити його обличчя, коли він помітив повну чарку. Він навіть струснув головою, а потім знаєте, що зробив? Нахилився до чарки так, що мало носом не черкнув, і уважно її обстежив, після цього встромив у неї пальця й облизав: «Горілка!» — радість осяяла його обличчя. Виявляється, чуда таки бувають. Він узяв чарку, вихилив її з проникливим почуттям самоповаги, а тоді переможним поглядом обвів усю залу. Коли він побачив самотню Віру за столиком, його лікті на мить піднялися і він уже мав намір встати, але якесь внутрішнє чуття підказало, що поспішати не варто і краще завершити повний огляд кнайпи. Це було слушно, бо, помітивши біля бару мене, він знову опустив лікті на стіл. Але тільки на хвильку, наступної миті він уже прямував до мене з таким самим похоронним виглядом, як і раніше.
— Сервус. Ти знаєш, у «Вавілоні» кояться дивні речі.
— Так, я чув.
— З тобою теж було щось подібне? — він говорив, насторожено озираючись.
— Що саме?
Він стишив голос:
— Чарки наповнюються самі собою… самі собою… Приходять якісь незнайомі люди і розпитують про мене, а я ні сном ні духом не знаю, хто ж то може бути. А вони поводяться так, мовби я їхній найліпший колєжка. Але що цікаво! Вони шукають мене тільки під час моєї відсутності! Хоча я тут так часто буваю! Або ось моя скрипка… Ти знаєш мою скрипку… Вона інколи має здатність зникати, а потім з’являтися. За іншим столом. Вона збиткується з мене. І все це тут, у «Вавілоні». А кілька днів тому я побачив за столиком знаєш кого?
— Не маю зеленого поняття.
— Троцького.
Алкоголік і художник Папроцький на прізвисько Троцький недавно помер у молодому віці.
— Отже, ти бачив його духа? — сказав я.
— Я бачив його так само, як бачу тебе. Якого духа? Я навіть замовив йому чарку горілки і попросив бармена занести йому на столик, але Троцький зник. Мабуть, на тім світі їм забороняється пити. Як ти гадаєш?
— На тамтім світі не тільки пити, але й трахатися забороняється.