Весняні ігри в осінніх садах

Винничук Юрій Павлович

— Ви дали?

— Я лікар, а не кат.

— У вас не було відчуття, що було б гуманніше позбавити її зайвих мук?

— Я запропонував їй госпіталізуватися, коли… коли їй стане гірше… принаймні знеболюючі засоби я гарантував. Але мені здається, манія самогубства міцно засіла в її голівці. На мою пропозицію госпіталізуватися вона відповіла істерикою. Я ледве її заспокоїв. Удруге вона побувала в мене на минулому тижні. Сказала, що ніколи більше не ляже в лікарню і не буде терпляче чекати смерті. І знаєте… я їй вірю… але я тут безсилий…

— Вона ще має до вас прийти?

— Зараз… — він погортав блокнот, — у мене записано… восьмого серпня… о десятій…

2

Я брів з відчуттям, мовби мені на голову звалився цілий Львів, я відчував найменший звук,

кожен ледь чутний порух повітря, голоси і гуркоти стрясали мною, сплітаючись у дику какофонію, мені хотілося затулити вуха долонями і бігти навмання, аби якнайдалі від цього гамору, вищання трамваїв, смороду бензину, газів, розпеченого асфальту. Всю дорогу додому я думав лише про Мар’яну. Усе те, що мені раніше в її поведінці видавалося божевіллям, незрозумілою примхою, тепер уклалося в цілком зрозумілу схему. Вона вирішила покінчити самогубством не тому, що їй нецікаве життя, а тому, що боялася очікувати свого жахливого кінця, але, маючи поетичну натуру, забагла все театралізувати. Намовити свого ровесника видавалося їй нереальним, зате я, на її погляд, для цього цілком підходив. Зупинившись на моїй кандидатурі, вона затіяла зі мною листування з однією метою: захопити собою, звабити і зневолити почуттями настільки, аби я заради неї став готовим на все. Однак вона полювала не на мене, а на те, що я намагався оберегти і захистити від будь-якого зовнішнього втручання — на письменника в мені, щоб, пришпиливши собі на комірець мою смерть, увійти разом зі мною у вічність. Інакше смерть її була приречена на буденну подію, звичайну і не цікаву, а я скрашував цей перехід, робив його романтичним і вартим легенди, гарантував, що ім’я її залишиться, як залишилися імена всіх інших жінок, що склали компанію відомим самогубцям.

І що більше я про це роздумував, то сильнішим ставав розпач. Як жорстоко вона мене обдурила! Потвора. Справді потвора. Як вона ще при першій зустрічі назвала себе. Подумати тільки — я вже майже схилився до самогубства. Ні про що інше останні дні я не думав, шукаючи логічних підстав для цього акту, — і ось, коли їх уже знайшов, раптом такий удар.

Вдома я постелив у садку коц, вмостився із незмінною пляшкою вина і, похапцем перехиливши один за одним два келихи, нарешті втамував розбурхані нерви та став розмірковувати спокійніше. Тепер мені було ясно, що Мар’яна до самогубства готувалася серйозно, настільки серйозно, що навіть цілком вдало зіграла своє кохання до мене. Але не тільки безславне канення у забуття спонукало її на цей крок, смерть у моєму товаристві подавала її в очах усіх знайомих і родини в образі невинної заблудлої овечки, яку звів з пуття хитрий і підступний сексуальний збоченець. Хоча чому звів? Отруїв! Підсипав отрути бідолашній дівчині, яка ні сном ні духом не сподівалася смерті! А що, зрештою, можна було чекати від цього чудовиська? Нікому й на думку не спаде, що то вона насправді спокусила мене. Загальна громадська думка засудила б мене так само, як вона це вчинила колись із Артуром Кестлером, приписавши йому змушування дружини до самогубства. Правду знали б тільки лікар і її мати-алкоголічка, але обоє мовчали б.

— І що тепер? — поцікавився я у пропливаючої хмарки з товстою задницею. — Що тепер?

Відповіді я не розібрав. Відтак я замислився, як маю повестися з Мар’яною. Мене душили навпереміну то лють, то біль, то невимовний жаль і співчуття, я подумав, що треба довести цю історію до кінця, жодних вияснень стосунків і звинувачень у підлості я собі навіть не уявляв, усе це вже без сенсу. Я не хотів чути також її виправдань або запевнень, буцім вона справді мене покохала.

Коли я коротко переповів Ростиславу історію наших стосунків і про наше спільне самогубство, сплановане на восьме серпня, він зрозумів, що проста відмова дати їй отруту тут не поможе.

— Знаючи її рішучість, можна припустити, що вона готова буде скористатися якимись отрутохімікатами чи труткою для щурів, яку можна придбати на будь-якому базарі, — сказав я.

— Не думаю. По-перше, вона зверталась до мене по отруту, яка діє безболісно, а отрутохімікати спричинять жахливі корчі й муки, а по-друге, де гарантія, що ви не відмовитеся пити цю гидоту. Але проблема не тільки в муках смерті. Я знаю, як вона

ставиться до своєї зовнішності, і певен, що того жахливого видовища, яке справить смерть від отрутохімікатів вона ніколи не допустить. З дванадцятого поверху вона також не викинеться, під поїзд не ляже і навіть не повіситься.

— Справді? Звідки вам про це відомо?

— Вона ще тоді, у травні, пригрозила, що, коли я не дам отрути, вона повіситься, і я розповів їй, що відбувається з повішальниками: у них розслабляються усі м’язи і вони випорожнюються. Я зрозумів, що вішатися вона точно не буде. А, між іншим, вішання — найпопулярніший вид самогубства серед дівчат. На другому місці стрибання з даху, на третьому — пігулки. Зі стрибанням з даху ми теж хутенько розібралися — вона цього не зробить, ковтати жменями пігулки, що не дає жодної гарантії, — теж не для неї. Лишається отруїтися або перерізати жили на руках. Але з перетинанням жил не так просто, кров може зсістися, а тому слід перебувати в теплій ванні. Там, де вона живе, не тільки тепла вода, а й взагалі вода — рідкість…

Згадалися її слова: «Я простудіювала багато літератури». Якраз! Вона все про самогубства дізналася від свого лікаря. Я звернув також увагу, що в нього в книжковій шафі повно японців.

— Так, я давав їй читати, коли вона в мене лежала. Просто я не мав нічого іншого, що б міг їй запропонувати… Від них вона очевидно почерпнула й ідею «сіндзю». Але попри те вона конче хоче виглядати не менш привабливо, як і за життя. У неї надто сильна манія самогубства. Настільки сильна, що ледве чи від неї відмовиться. Однак мені дуже хотілося б відвернути її від цього наміру, якось перешкодити. Я віруюча людина і вважаю, що має діятися воля Божа. Ви мене розумієте?.. Я дам їй снодійне, але пообіцяйте мені, що не відмовитеся від того сценарію, який вона уклала. Підете з нею на той острів, вип’єте пігулки. Але перед тим ви приймете іншу пігулку, яка нейтралізує снодійне. Коли вона засне, зателефонуєте мені і ми її заберемо. Іншого способу переламати її спробу самогубства і покласти до лікарні я не знаю. Хоча, як по правді, то таких, як вона, кладуть до психіатричної лічниці.

— Але ви ж цього не зробите?

— Ні, я їй занадто симпатизую.

— Я не знаю, чи зможу те все зробити… і не видати себе…

— Мусите. Якщо я їй рішуче відмовлю і не дам «отрути», вона все одно щось роздобуде. Але якщо ви покинете її зараз… Я не можу врятувати її тіло, але хочу врятувати душу. Якщо Мар’яна вам не байдужа, то поможіть мені.

— Як будуть виглядати ті пігулки?

Ростислав вийняв з шафи прозорий флакон із пігулками голубого кольору і покалатав ними.

РОЗДІЛ П’ЯТНАДЦЯТИЙ

1

«Земляна оса аммофіла полює на гусінь з однією метою: затягнути її до своєї нірки і відкласти в гусеницю яєчко. Але перед тим вона мусить її паралізувати. Тіло гусениці складається з дванадцяти кілець і голови. Центральна нервова система складається з черевного ланцюжка з нервовими вузлами в кожному кільці; в голові міститься великий головний вузол, який можна порівняти з мозком. Замість одного чи трьох нервових осередків гусениця має дванадцять. І всі вони віддалені один від одного. Кожен вузол керує рухами свого кільця, і пошкодження сусіднього кільця відобразяться на його діяльності дуже скоро. Якщо одне кільце гусениці втратить чутливість і здатність рухатися, то інші кільця, які залишаться незачепленими, іще довго будуть зберігати рухливість. Очевидно, двома-трьома заштриками гусеницю не паралізуєш.

На початку моїх дослідів мені здалось, що жало оси спрямовувалось усього один раз: на п’яте або на шосте кільце жертви. Таким чином, аби гусеницю знерухомити, аммофіла робила один заштрик у центральну точку, звідки викликане отрутою заціпеніння може поширитись і на решту кілець.

Аммофіла хапає щелепами гусеницю за загривок. Конвульсивно скручуючись і розкручуючись, гусениця намагається відбитися. Проте це осу не відлякує. Вона тримається збоку, щоб уберегтися від штурханців, і коле гусеницю жалом. Воно потрапляє в місце з’єднання першого грудного кільця з головою. Пронизавши, жало залишається деякий час в рані. Мабуть, це важливий удар, який мусить підкорити гусеницю.