Весняні ігри в осінніх садах
Шрифт:
— Можу. Але не хочу. Я ж не письменник, як ти. Про що мені ще думати? Знаєш, для чого їбля існує? Для того, щоб жити повноцінним життям. А життя для чого? Для того, щоб їбатися. А все решта — це пройобування життя. Запиши. Бо я потім забуду. На тобі серветку. Я думаю, ці дві кралі думають точнісінько так само.
— Ти конче хочеш перевірити?
— Та ні, ми ж прийшли, щоб собі випити. Ще по пляшці?
— А ми вже дві вдули? — здивувався я.
— Гей! Ти де? Спустись на землю. Ми сидимо у кнайпі вже понад годину. Нормальний темп. Бармен! Червоне шампанське! Два!
— Якого дідька ти кричиш?
— Я знаю, що роблю. Вони зараз на нас дивляться. Не озирайся. Все йде
— Яким, в сраці, планом? Ми так не домовлялися.
— План пишеться на небесах. І тут нічого не вдієш. Так має бути. Ти б бачив, яким вони заздрісним поглядом проводжали бармена! Старий, вони наші. Дві пляшки шампана — і вони наші. Між іншим, розкажу тобі, як я одного разу завоював кадру, яка мені так само цілий тиждень крутила динамо. Дуже гарний спосіб, може, колись і тобі згодиться. Так от, я намовив одну свою знайому, а це писана краля, ноги від зубів, рівні, як дві рейки, і вона з’явилася у «Вавілоні» саме тоді, як я сидів собі з Мар’яною.
— З якою Мар’яною? — спалахнув я.
— А що таке? Чого ти визвірився? Ти її не знаєш.
— Ну… я просто спитав. Продовжуй.
І справді — чого я так зреагував на це ім’я? Чи мало Мар’ян є у Львові?
— І от заходить ця краля. Міні-спідничка, фігура на всі сто баксів, а цицьки на всі двісті і, вихляючи стегнами, раптом підпливає до нас і зі словами: «Ну, й скотина ти, Ольчику!» — відмірює мені сма-а-ачнючого ляпаса. А потім іде.
— І все?
— А хіба треба щось більшого? Ти прикинь, що подумала Мар’яна! Вона подумала: блін, якщо він проміняв мене на таку кралю, значить, це в нього не так собі, значить, він справді мною захопився… Отак вона подумала і того ж вечора віддалася мені на Кайзервальді на лавочці. Це тоді, коли досі не дозволяла себе навіть за коліно цапнути.
— І що далі? Ти її кинув?
— Як і всіх інших. Капєц, вони нас пожирають очима, я йду на абордаж.
Олюсь невиправний. Він, як торпеда, яка засікла ціль. Ніщо вже його не спинить. Я можу, звичайно, встати й піти, але я налаштувався провести цей вечір тут. Хтозна — можливо, це мій останній вечір у «Вавілоні». Що за дурня? Чому останній? «Тому що лишився тиждень… тиждень до восьмого серпня», — шипить скрадлива гадючка. Я пробую відігнати цю думку, але намарне, вона кружляє і дзижчить біля вуха. Залишається напитися вволю. А Олюсь уже веде до нашого столу дівчат, знайомить, вгощає, і я хоч-не-хоч, а мушу-таки випірнути з моїх роздумів і бездумної розмови з Олюсем, аби підтримати розмову за столом і далі плисти собі, плисти за течією.
А чого, власне, я протестую? З вершини літ саме отакі вечори й забави найвиразніше пригадуються — де пив, з ким пив, з ким кохався, і зовсім неможливо пригадати те, що мені видавалося найважливішим — сидіння за письмовим столом. Може, оце воно і є сенс життя — упіймати якнайбільше задоволень, маленьких радостей і втіх, побачити якнайбільше розкішниць наживо, а не в журналах, пережити безліч любовних романів, замішаних на скандалах, інтригах, дістати десяток разів по писку і щоразу від іншої, сплатити фальшиві аборти, вистрибнути з вікна в класичній ситуації «чоловік повернувся з відрядження», дістати по писку, але вже не від панни, а від суперника, прокинутися в ліжку зі страхоттям, закохуватися щовесни по самі вуха й усамітнюватися щоосені, зрозумівши, що то не було справжнє кохання, пити вино з дівчатами, з якими гарно п’ється і гарно розмовляється, і до того ж не намагатися їх вграти, валятися на морському пляжі в Болгарії чи Хорватії, цмулити вино й кохатися на піску, кохатися в морі з панною і нічим не перейматися, жити, як метелик, а потім якогось дня, коли тобі вже усього досить, востаннє пригубити найкращу квітку
Великою оманою для всіх самогубців є судження, нібито їхня смерть викличе неймовірний резонанс і стане для оточуючих таким потрясінням, що вони місця не будуть знаходити до кінця свого життя. Я знав, що це неправда, тому мені й на гадку не спадали жодні катаклізми і потрясіння, натомість я уявляв собі кумедні сцени зі своїми колишніми паннами, які, довідавшись, що я покінчив самогубством у товаристві прекрасної юнки, переживуть неабиякий шок. Отут уже їхня бурхлива уява дасть собі волю, і безліч версій вигулькне першого ж дня, коли ця вістка облетить місто, і кожна буде твердити, що тільки їй відома справжня причина. Заради лише цього інколи варто померти.
РОЗДІЛ ЧОТИРНАДЦЯТИЙ
Скільки б разів Мар’яна в мене не ночувала, то кожного разу ввечері казала «ні», а вночі шептала «так», аби вранці жодним натяком не дати зрозуміти, що вона це робила усвідомлено, а не крізь сон — дивний сон, казковий сон, незабутній сон у сяєві незмінних свічок, про які вона теж нічого не пам’ятала.
У наших стосунках з нею була ще одна особливість, яка навіювала таємничість і загадковість: вона ніколи не дозволяла провести себе додому, ми завше прощалися на зупинці «сьомого» автобуса, з чого можна було здогадатися, що дівчина мешкала на Майорівці. Ані словом вона також не прохопилася про свою сім’ю, і коли якось я запитав, чи думала вона про те, як поставляться рідні до її самогубства, Мар’яна тільки засміялася і перевела розмову на іншу тему. Усе це мене неабияк інтригувало, але я не чинив жодних спроб розкрити таємницю доти, доки не трапилася дивна пригода.
Одного вечора ми забрели до кнайпи на Личаківській. Ніколи раніше я сюди не заходив і не мав зеленого уявлення про тутешню публіку, та щойно ми увійшли всередину, як Мар’яна мене раптово вхопила за руку і потягла геть. Це було настільки не схоже на неї, що я не відразу скорився її волі й намагався з’ясувати, у чому причина, але вона сказала, що пояснить на вулиці, і таки витягла мене звідти, але й на вулиці не припинила волочити за собою, наддаючи ходи так, мовби від когось тікала, не озираючись. Я бачив, яка вона схвильована, і не міг нічого зрозуміти, а на всі мої запитання, відповідала: «Потім». Заспокоїлась тільки, коли ми опинилися на зупинці трамвая, тоді нарешті Мар’яна насмілилась озирнутися і, мовби переконавшись, що ніхто нас не переслідує, усміхнулася.
— Ну, ти мені нарешті щось поясниш? — спитав я.
— Нічого страшного не сталося. Я побачила свого батька.
— Це ти від батька так чкурнула?
— Уяви собі. Він у мене страшенно діставучий, я з жахом собі уявляю, що б то було, якби він нас побачив разом.
— Невже ти гадаєш, що він запрагнув би спілкування, якби побачив тебе зі мною?
— Чому б і ні? Ви з ним майже однолітки. Ти не уявляєш, який він причепа. Він хоче усе знати: де я буваю, з ким, чи не забагато собі дозволяю…
— І що ж ти йому розповідала?
— Нічого. Моє особисте життя належить лише мені. Шкода, що він цього не розуміє.
— А хто він у тебе?
— Професор. Немає нічого гіршого за батька-професора. Коли ти ще мала, ти його не цікавиш, бо він постійно зайнятий своїми справами, а коли ти починаєш дорослішати, його раптом пробиває: він починає жваво цікавитися, чи ти часом не потрапила в погану компанію, давати дурнуваті поради й лякати абортами.
— А мама?