"Веста" не знає пощади
Шрифт:
Касирка знайшла відповідну квитанцію, і Завірюха почав виписувати серії та номери виплачених банкнотів.
— Скажіть, будь ласка, — спитала вона, бачачи, як старанно капітан переписує цифри, — хіба той пан якийсь злочинець?
— Боюсь, що так, і навіть неабиякий, — відповів Завірюха, не відриваючись од роботи.
— Боже мій, а такий витончений, пристойний мужчина, — зітхнула жінка і, хвилинку подумавши, запитала знову: — А якщо він прийде ще раз, то що мені зробити?
— Наказати вартовому негайно затримати його. Ви дістали б тоді велику нагороду, — сказав Завірюха. — Але можете заспокоїтись, вдруге він сюди не прийде, — додав, усміхаючись.
— Хто знає, хто знає… — сказала касирка і почала пудрити ніс перед невеличким дзеркальцем.
— А чому ви думаєте, що він може прийти вдруге? Жінка оглянулася навколо, наче в тісному боксі міг бути ще хтось, крім них, і таємниче прошепотіла:
— Бачите, він тут дещо загубив і може повернутися, щоб забрати.
— Загубив?! — Завірюха аж підвівся з стільця.
Касирка відсунула шухляду і вийняла з неї щось невеличке, загорнуте в папір.
— Ключики від чемодана! — сказала тріумфально. Мабуть, випали з кишені, коли виймав авторучку, щоб розписатися. Мені віддав їх клієнт, який стояв за ним у черзі.
— Ключики від чемодана!.. — Обличчя у Завірюхи розчаровано витягнулось. А проте він узяв пакетик. Розгорнувши його, справді побачив два плоскі, нікельовані ключики, зв’язані синьою тасьмою. Були замалі, щоб на них могли залишитися придатні для слідства відбитки пальців, до того ж їх тримала й касирка. Завірюха почав знову загортати ключики, і тут його увагу привернули чорнильні літери на папері. Капітан розгорнув аркушик і прочитав: “8 вересня 195… Класна робота. Задача № 18. З двох місць А і В вийшли назустріч один одному два поїзди. Перший з них повинен прой…”
Почерк був дитячий, круглий, нетвердий. Папір у клітку свідчив про те, що аркуш вирвано з учнівського зошита. Тільки тепер в очах Завірюхи з’явився блиск зацікавлення.
— То ви загорнули ключики в цей папір?
Ні. Так мені подав клієнт. Він бачив, як у чоловіка, що стояв попереду, щось випало з кишені, але нічого не сказав, бо думав, що то навмисно викинутий клаптик паперу. А коли наступив на нього, відчув щось тверде. Але той, хто загубив, уже пішов.
Це був слід! Якщо пощастить, то вони зможуть швидко встановити, хто одержав триста тисяч з рахунку Августа Рема. Капітан раптом заспішив, касирка аж здивувалася, що могло так його вразити. Невже той дурний клаптик паперу з фрагментом арифметичної задачі.
3
В таку хвилинку краще було не попадати під руку капітанові. Завжди врівноважений і спокійний Завірюха був тепер немов заряджений динамітом. Обличчя його стало грізне, навіть секретарка уникала погляду начальника, ховаючи голову за купою паперів. Справа в тому, що цей день приніс чимало новин. І всі — одна гірша від іншої, і кожна підточувала будівлю, яку з такими зусиллями спорудив капітан.
Насамперед з Кракова надійшло повідомлення про наслідки обшуку в майстерні церковних виробів у приватній квартирі Яна Галки. Не знайдено нічого підозрілого, нічого такого, що могло б з’ясувати, які речі зникли з сейфа Рема, що пролило б світло на роль янтарних мундштуків з написом “Йоганн Ліпперт і К°”. Не було навіть доказів того, що Ян Галка займався контрабандою срібла. Срібного злому було стільки, як і вказував Мирослав Згожельський: отож встановити, що срібний “бублик”, якого пан Гомолякс усе ще возить у запасному колесі свого автомобіля, виплавлено саме з того срібла, яке пересилав Згожельський, не пощастило. Може, Галка дістав тривожний сигнал від спільника і встиг знищити сліди, які компрометували його? Теж ні! Телефон і листування Галки постійно контролювалися. Ретельно реєструвались і всі особисті та телефонні зв’язки Гомолякса і Згожельського, а це ж тільки вони могли повідомити Галку про “провал” у ювелірному магазині. Крім того, виявилося, що Галки в цей час не було в Кракові — за три дні до обшуку він виїхав у справах торгівлі до Гданська.
Не менш неприємним було й друге повідомлення-Встановили, що Август Рем справді одержав через митницю одну посилку, яку вислав Йоганн Ліпперт з Відня, і в ній було, згідно з описом, сто годинників марки “Лонжін”. За цю посилку не взяли мита на підставі поданого Ремом листа з Бюро імпорту точних приладів. Звернулися по телефону до Ковальського; той встановив, що в день, коли одержували посилку, Август Рем у складі службової делегації був у Кракові. А посилку одержано в митниці у Зомбковіцах! Правда, це був тільки один випадок, і стосувався він лише ста годинників, але хто міг певно сказати, що митні власті вже переглянули всі документи і що серед них більш немає квитанцій, підписаних Ремом? Та й однієї цієї посилки було досить, щоб похитнути основну тезу капітана, що сам Рем не був злочинцем.
Обшук, проведений на квартирі, де останнім часом жив Чорна Ручка з дружиною, теж не дав нічого. “Ніяких предметів, що могли б мати відношення до злочину, не знайдено”, — відзначав протокол проведеного обшуку.
Єдину позитивну звістку надіслала експертиза. Експерти вважали, що анонімку, яку в свій час одержав Завірюха, було написано на друкарській машинці з магазину Мирослава Згожельського. То був важливий доказ проти Згожельського, але цей факт не давав нічого нового для всієї справи. Якраз навпаки, в світлі нових фактів можна було припускати, що за допомогою анонімки колишні спільники просто намагалися звалити вину на мертвого товариша і таким чином відвернути увагу міліції від себе. Тому й повідомлення експертизи не розвіяло тяжкого враження від інших похмурих звісток.
Коли перед обідом повернувся сержант Недєльський і розповів капітанові, що він довідався в кублі Князя Ночі, Завірюха мало не плакав. Верхарівська версія родинних зв’язків Теофіла з Ремами, яка так чудово підходила до подій, теж підвела. Виявляється, Теофіл — син Яна і Вероніки Галок! У правдивості слів Паллі сумніватися не доводилося. Звичайно, могло бути, що сюди заплутався інший Теофіл чи, як припускав Недєльський, Теодор, але капітан схильний був думати, що Теось, про якого згадував Палля, і є той самий Теофіл. Як же в такому разі пояснити сповнені почуття листи цього Теофіла до Вільгельміни Рем? Що означають слушно підкреслені професором слова про вторгнення Теофіла в сім’ю Ремів, про страждання, яких це може завдати? Що могло зв’язувати Ремів з сином їхньої служниці, яку, до того ж, вони знали лише кілька років?
— Та це ж усе неважко встановити, — втішав його Недєльський, чудово розуміючи, які катастрофічні звістки приніс своєму начальникові.— Для цього досить буде ґрунтовно допитати Вероніку Галку…
Капітан сердито махнув рукою і, не відповідаючи, подав Недєльському зім’ятий, брудний папірець. То була повістка, яку Завірюха надіслав Вероніці Галці, викликаючи її на допит. Працівник міліції з Мінська Мазовецького, який ходив вручати повістку, написав: “Названа вище Вероніка Галка за вказаною адресою не проживає. Як заявила її сім’я, названа вище Галка тиждень тому пішла з дому і досі не повернулась. Розшуки, проведені місцевою міліцією, оголошення по радіо ніяких результатів поки що не дали. Як повідомляють родичі, останнім часом вищезгадана Вероніка Галка була дуже знервована, і є підозра, що вона покінчила самогубством. Командир взводу Ціхоцький”.
— Ну й що ти на це скажеш? — обізвався Завірюха.
— А ви, товаришу капітан, вірите в це самогубство? — запитав у відповідь сержант Недєльський.
— При чому тут моя віра? — грубо відповів капітан. — Факт лишається фактом: Вероніка Галка зникла, і це страшно заплутує справу.
— Треба поставити на ноги весь оперативний відділ і знайти її, — не ображаючись на грубість, порадив сержант.
— Не хвилюйся, про це я вже подбав. Але розшуки знову затягнуть, ускладнять і без того складне слідство.