"Веста" не знає пощади

Козакевич Микола

Але чому ця жінка не слухає, що їй кажуть, не дивиться на присутніх? Її увагу привертає шматок полотна на письмовому столі капітана. Завірюха бере в руку прямокутник, вирізаний з портрета, і подає його жінці:

— Бідний Теофіл, — каже він — бідний хлопець! Скільки вистраждав…

Але слова зайві, бо набагато красномовнішими за всякі свідчення є рясні сльози і раптовий плач, від якого здригаються плечі Вероніки Галки.

***

Дві доби працівники поручика Комісяка розшукували восьмий клас, у якому 8 вересня на уроці алгебри розв’язували задачу № 18. Завдання було марудне — гут не можна було покладатися ні на пам’ять учителів, ні на записи в класних

журналах: адже неуважний педагог міг просто не записати, що саме він робив на уроці. І в той час, коли Завірюха переживав конфлікти з інспектором Решкевичем, а потім чекав результатів своєї розмови в міністерстві, оперативні працівники невтомно переглядали тисячі зошитів у п’ятдесяти чотирьох варшавських школах. Барський, який очолював цю роботу, переглядав зошити в ліцеї на вулиці Коперніка. Але не йому випало виявити автора тексту математичної задачі, який попав до рук міліції. Близько п’ятої години вечора, коли педагог, який допомагав Барському, був уже майже непритомний від утоми, з іншого ліцею — на Вавельській вулиці — повідомили по телефону, що старший сержант Кобялек знайшов учня, якого шукали.

— Слухай, а ти часом не помилився? — впевнювався хорунжий, дивлячись на купу вже переглянутих зошитів і на ті, які ще лишилося перевірити.

— Абсолютно точно! — голос Кобялека звучав тріумфально. — Учитель впізнав почерк, і я сам порівняв. Справді, виходить, що писала одна й та сама рука. Звичайно, пошлемо на експертизу, але то вже тільки формальність.

— Малгожата Тирк? — розчаровано спитав Завірюха, коли Барський назвав йому прізвища учениці. Що за Тирк? Адже ніякий Тирк до цього часу в справі “Веста” не виступав!

Сповнений сумнівів і злих передчуттів, він все-таки велів Барському взнати, що за люди — батьки цієї учениці і де вони живуть. Це було значно легше, ніж знайти саму ученицю, тому Барський виконав це завдання в той же день. Він написав коротку доповідну записку про результати розшуку, одвіз її в управління, поклав капітанові на письмовий стіл і вже за північ, стомлений, голодний поїхав відпочивати.

РОЗДІЛ VIII

1

— Отже, ви, товаришу майор, вважаєте, що все-таки треба арештувати?

Недєльський дивився на капітана, який стояв біля селектора, розмовляючи з майором Риделем. У Завірюхи було серйозне і зажурене обличчя. Коли голос майора стих, капітан не дуже впевнено сказав у трубку, що виконає наказ начальника. А закінчивши розмову, звернувся до сержанта:

— Згожельського арештуєш ти. Ридель вважає, що далі не можна чекати жодної години.

— Я? — вигукнув захоплений зненацька Недельський.

— Ти, ти, — підтвердив Завірюха. — Повинен же чоловік коли-небудь почати працювати самостійно. Зараз вісім хвилин на десяту. О пів на десяту зайдеш в Бюро до Згожельського і пред’явиш йому ордер на обшук квартири. Разом з Барським завезете Згожельського додому і в його присутності проведете ретельний обшук. Потім візьмете господаря і те, що знайдете в квартирі, і приїдете в управління. От і все! Ясно?

Капітан не сказав Недельському, що, прикріпляючи йому на допомогу старшого за званням і досвідченішого працівника, він хотів уникнути всяких несподіванок, які могли б виникнути через недостатній досвід сержанта. “Хай хлопцеві здається, що він глибоко плаває,— усміхаючись, подумав Завірюха, окидаючи поглядом струнку фігуру сержанта, — бо інакше нічого не навчиться”.

Щоправда, кілька днів тому Недельський уже довів, що він вміє думати і йому не бракує сміливості для проведення самостійних операцій. В той день, коли Завірюха вперше розсердився на сержанта,

який самовільно покинув управління, честолюбний хлопець на власний розсуд вирішив перевірити дані Комісяка про те, що автомашина Мирослава Згожельського не має ніякого відношення до подій на Отвоцькому шосе. За допомогою Юрека В’юна сержант знайшов майстерню по обслуговуванню автомобілів, у якій пан Згожельський завжди мив і змазував свій автомобіль. Правда, тут його спіткало розчарування, бо, всупереч сподіванням, у майстерні останнім часом не міняли покришок, але разом з тим сержант довідався, що машину Згожельського недавно заправили рідкісним у Польщі закордонним мастилом. Ця обставина звертала на себе увагу, бо хімічний аналіз мастила, пляма якого лишилася на асфальті Отвоцького шосе, свідчив, що воно було закордонне. І хоча двірник будинку, де жив Мирослав Згожельський, божився всіма святими, що автомобіль увесь день стояв на подвір’ї, Завірюха підтримав сержанта: двірник міг це сказати, дбаючи про своє добре ім’я пильного сторожа, або ж просто не пам’ятка уже по старості, що машина на кілька годин виїздила з двору.

Завірюха глянув на годинник — була десята година тридцять хвилин.

— Ну, вже повинні бути у Згожельського, — подумав він і відчув, як починає хвилюватися, уявляючи, що там зараз діється. За годину—дві заворушиться вся банда. Перший арешт у справі “Веста”! І знову його огорнули сумніви: чи не поспішив майор Ридель з наказом про арешт? Завірюха попереджав його, що це може завчасно сполохати злочинців. Але майор сказав: “Якщо не зробимо цього тепер, то, може, не пощастить зробити вже ніколи”. Що означали його слова? Невже Ридель вважає, що Згожельський — керівник банди і це єдина можливість здобути докази проти нього? Капітан закурив (котрий уже раз підряд?) і, підійшовши до письмового стола, взяв рапорт Барського. Ще раз перечитав рядки, заповнені чітким, трохи учнівським почерком хорунжого:

“Математична задача, яку ми шукали, відноситься до курсу VIII класу середньої школи. Встановлено, що текст писала учениця VIII класу ліцею на Вавельській вулиці Малгожата Тирк, 14 років, дочка Анастасії і Франтішека Тирк (батько — загинув), яка мешкає по вулиці Вєжбовій № … Мати Малгожати — служниця в будинку інженера Генрика Згожельського, заступника директора Бюро імпорту точних приладів…”

От і Генрик Згожельський виступив на арену. Видно, він гідний свого братика-ювеліра. Досі проти цієї людини не було ніяких, навіть непрямих доказів. Чи пощастить дістати їх тепер? Якби то можна було побачити, що там діється! А може все-таки Ридель мав рацію, наказуючи поспішати?

До кабінету тихенько прослизнула секретарка.

— Що сталося? — спитав Завірюха.

— Прийшла та жінка, яка вже раз тут була. Вдова того… ну, Чорної Ручки… — скривившись, вимовила вона кличку бандита.

— Сама прийшла? — стрепенувся Завірюха. — Ну, звичайно, впустіть її.

По хвилі на порозі кабінету стала жінка в чорному. “Ого, вже задрапірувалася… Вдова в траурі, — подумав не без єхидства Завірюха. — Незалежно від суспільного прошарку, жінки завжди лишаються трохи акторками…”

— Скажу все, пане комісар, — почала без вступу вдова Чорної Ручки, — бо тоді я справді не все сказала. Ви Де одразу зрозуміли, правда? — Жінка хвилювалася. Очі в неї були сухі і гнівні.

— Ви все-таки вирішили допомогти нам схопити і покарати вбивців чоловіка? — серйозно запитав капітан і натиснув вмонтовану в настільну лампу кнопку, яка вмикала магнітофон.

Жінка зневажливо махнула рукою:

— Е, що там чоловік! Я хочу покарати тих, хто викинув мене за двері і вкрав мої гроші, зароблені потом і кров’ю. Цього я їм не подарую. Стільки грошей забрати, пане комісар! Ах, негідники!