"Веста" не знає пощади

Козакевич Микола

3

О шістнадцятій годині капітан повернувся в управління, а через сорок п’ять хвилин на подвір’я в’їхала зелена карета з заґратованими вікнами, в якій Недєльський та Барський привезли інженера Згожельського. Завірюха саме збирався на обід, коли до кабінету зайшов сержант. Незважаючи на втому, обличчя його сяяло від задоволення, і це краще від слів говорило про наслідки обшуку.

— Пощастило? — запитав капітан, забуваючи про голод.

— Пощастило, — відповів Недєльський радісно і виклав з портфеля шість асигнацій по п’ятсот злотих і пачку банкнотів по сто доларів.

— Банкноти з серії, записаної в ощадній касі. А долари були

в чемодані з подвійним дном. Пан інженер збирався перевезти їх літаком у Стокгольм, — пояснив сержант.

— Скільки їх тут? — поцікавився Завірюха, зануривши руку в зелені папірці із зображенням Беніаміна Франкліна.

— Рівно двадцять тисяч — двісті банкнотів по сто доларів.

Капітан швидко підрахував:

— Збігається. В поспіху могли платити по сто двадцять злотих за долар, от і виходить близько чверті мільйона злотих. Але ж ми ще погано працюємо, якщо протягом кількох днів на “чорному ринку” можна скупити стільки доларів! — спалахнув він. А тоді звернувся до сержанта: — Ну, мушу визнати, що обшук ти провів відмінно.

Недєльський од задоволення зашарівся.

— Ну, і в мене дещо є. Ось послухай, що з’ясувалося у справі вбивства Чорної Ручки.

— Але ж це справжній “день сенсанцій”! — вигукнув Недєльський, коли Завірюха закінчив свою коротку розповідь.

— Так часто буває у складних справах, — усміхнувся капітан. — Довгий час нема нічого, а потім настає такий день, як сьогодні, і все тріщить по швах, наче старий костюм. Починаємо, друже, останній захід. Тепер треба особливо пильнувати, бо події потечуть, мов лавина.

— А що з Веронікою Галкою? — запитав Недєльський.

— А що з нею має бути? — здивувався капітан. — Сидить у нас. Більше, ніж сказала, вона, мабуть, не скаже. Або справді не знає, де тепер Теофіл, або чомусь приховує це.

Тільки за хвилину Завірюха догадався, що має на увазі сержант:

— А-а, ти все ще про те! Не хвилюйся, в них тепер вистачає клопоту — згортають діло, затирають сліди… їм не до того, щоб влаштовувати замахи на мене. Особливо після арешту інженера. Ти, мабуть, догадався, що виїзд інженера Згожельського був одним з етапів цього “згортання справи”. Я дістав звістку з готелю “Ексцельсіор”, що наш премилий австрійський журналіст теж уже намилувався Польщею і виїжджає на батьківщину. Майор Ридель повідомив, що сьогодні вранці одержав закордонний паспорт і пан Мирослав Згожельський, який — уяви собі! — раптом запалився бажанням відвідати Всесвітню виставку в Брюсселі. У нього тепер є паспорт і надія на швидкий виїзд, а в нас — ще один доказ. Можеш бути певен, що всі пункти на кордоні вже дістали від Риделя відповідні інструкції про те, як мають зустріти власника машини Н–24–200 — благородний ювелір вирушає за кордон автомобілем. Як бачиш, їм стає душно в Польщі. А втім, раптом завагався капітан, — я не дуже добре знаю, що саме викликало серед них такий переполох. Якби це сталося завтра, коли вони довідаються про арешт інженера Згожельського, то я б не здивувався. Але тепер? — Завірюха спохмурнів — не любив, коли в “його” справі були такі факти чи випадки, яких він не розумів, відносно яких не міг створити собі чіткої логічної гіпотези.

— Може, їх стривожила звістка про арешт Вероніки Галки або допит вдови Чорної Ручки?

— Можливо, — непевно відповів капітан.

Запала тиша. Тільки через відчинені вікна вривалися голоси життя, яке вирувало на вулиці міста. Перший порушив мовчанку Недєльський:

— А той міліціонер… — почав він і обірвав, побачивши гримасу на обличчі Завірюхи.

— Дурниці. Не було ніякого міліціонера. Я перевіряв уже в Отвоцьку і в господарському відділі.

Ніхто, звичайно, Чорну Ручку не арештовував, ніяка міліція не відбирала у Товстого Казека дорогоцінного каменя. Бандити пограбували скупника, налякавши його першим-ліпшим посвідченням. Зверни увагу на те, що мнимий міліціонер був у цивільному. Переляканий Казек не запам’ятав їх — це я готовий пробачити йому. Але ж бестія проґавив і не записав номер машини! Та ще й ота плутанина з кольорами! “Блакитніша”… — сердито передражнив він. — Наче змовилися ще більше заплутати те, що й без них заплутано! Ти що — збожеволів?

Останній вигук стосувався сержанта, який раптом крикнув, зірвався з місця, схопив капітана за плечі і кілька разів крутнув, мов дзиґу.

— Ура! — гукнув сержант-магістр, плескаючи в долоні. — Отепер уже справді “ура”! Ох, товаришу каштан, який же я був дурень!

— 3 цим можна погодитись, але чому ти говориш у минулому часі? — буркнув капітан, потираючи передпліччя.

— Коли я бігав по майстернях, які обслуговують машини, то мені казали, що брат Мирослава Згожельського теж має автомобіль тієї самої марки. Тільки…

— Якого кольору? — перебив його Завірюха, вмить оцінивши, які перспективи відкриває перед слідством повідомлення Недєльського.

— Блакитний. Сіро-блакитний. Я сам бачив його сьогодні, коли робили обшук у гаражі. Тільки, — додав він винувато, — я не догадався звернути увагу на її шини. Але ж це можна поправити!

Втома, голод — усе відійшло на другий план. Завірюха, повністю захоплений новим слідом, зосередивши на ньому всю свою увагу, здавалося, зовсім забув про Недєльського. Капітан побіг до телефону.

— Оперативний? Слухайте, дослідіть шини в автомобілі Генрика Згожельського, що стоїть у гаражі біля будинку на вулиці Вєжбовій…

Комісяк, певно, відчув у голосі капітана щось особливе, бо на цей раз навіть не намагався протестувати.

— Звичайно, обшукати всю машину, — давав Завірюха вказівки. — Власник у нас, арештований.

Потім капітан подзвонив у Бюро імпорту точних приладів. Робочий день уже закінчився, але Ковальський, на щастя, не пішов. Сержант чув частину розмови і довідався, що капітан просить Ковальського встановити, що робив у Бюро в такий-то день, між дев’ятою і дванадцятою годинами заступник директора Згожельський.

— Зрозуміло, пане Ковальський, що всього цього ви не можете пам’ятати, але постарайтеся пригадати. Може, щось записано у вашому календарі або в пана Згожельського чи його секретарки… Подзвоніть мені, будь ласка, я ще годину буду в міліції.

Тільки після цих двох телефонних розмов капітан звернувся до сержанта:

— У тебе були якісь плани на сьогоднішній вечір?

Замість відповіді Недєльський спитав, що йому треба робити. Капітан підійшов до сержанта і поплескав його по плечу:

— Займись перевіркою алібі автомобіля інженера. На жаль, цього не можна відкладати до завтра.

Сержант мовчки затягнув пояс з важкою кобурою.

4

— Давай походимо над Віслою, — запропонував професор Верхар. Він любив набережну в цю пору року, коли над нею ще не гуляють осінні негоди, а в гілках дерев і кущів, серед пожовклих квітів клумб таїться невиразна, мов передчуття, меланхолія згаслого літа. Капітан з радістю погодився, і вже за п’ятнадцять хвилин приятелі з вірним Тором прогулювалися набережною. Позаду метрів за десять ішов, як тінь, Юрек В’юн; він не хотів заважати друзям, але, як домовилися з сержантом Недєльським, ні на хвилину не залишав капітана. Над Віслою було безлюдно. Під залізничним мостом швидко густішали сутінки.