"Веста" не знає пощади
Шрифт:
— Так… Одну хвилиночку…
Завірюха підійшов до письмового стола і заглянув у протоколи лікарського огляду.
— Я хотів запитати, який у вас зріст? — несподівано звернувся він.
— Ну, знаєте!.. — образилася та. — У мене стільки роботи, а вам жарти!
— Ні, ні, я не жартую. Це дуже важливо. Справді, який у вас зріст? — Капітан дивився на секретарку так, наче від її зросту залежало його щастя.
Секретарка знизала плечима.
— Метр сімдесят два…
— Чудово. Не ображайтесь, я хочу зробити один експеримент.
Жінка здивовано
— Не бійтеся, мені треба уточнити одну річ, — немовби вибачаючись, усміхнувся він до враженої секретарки.
— Я не боюсь, тільки нічого не розумію…
— Одну хвилиночку… Станьте, будь ласка, отут, біля вікна. Так, добре… А тепер дозвольте мені спрямувати пістолет вам у голову. Можна? Він не заряджений, гарантую, що нічого не станеться.
— А це обов’язково? Мені дуже неприємно. Завірюха знову посміхнувся, вибачаючись.
— Знаю, що неприємно. І я, звичайно, не маю права вимагати цього від вас, я тільки прошу. На п’ять хвилин. Розумієте, вбито жінку. Така на зріст, як ви. А гаданий вбивця був майже такий, як я. От мені й хочеться перевірити, як убивця мав тримати пістолет.
— А це допоможе вам викрити злочинця?
— Можливо.
— Ну, гаразд. Я заплющу очі.
Капітан спрямував пістолет приблизно під таким кутом, який був зафіксований на фотознімках судової мед-експертизи, і раптом завмер приголомшений. В голові гарячково мчали обривки думок, припущень, висновків. Так, помилки не було. Точні виміри — він сьогодні ж доручить експертизі зробити їх — можуть виявити різницю на якісь там міліметри, але основний факт не викликав ніяких сумнівів.
— Уже?.. — спитала друкарка.
— Готово! — бадьоро відповів Завірюха. — Все! Дякую вам.
Друкарка поправила зачіску, з гідністю кивнула головою і вийшла, думаючи про те, чого тільки не доводиться робити людині, працюючи в міліції.
А капітан, як тільки друкарка вийшла, кинув пістолет на стіл, впав у крісло, обхопивши голову руками.
“Спокійно, спокійно… — у думці говорив він сам собі. — Тільки не гарячкувати!”
Що, власне, він встановив? Простий експеримент показав, що вбивця, коли він був такий на зріст, як Август Рем і стріляв з півметрової відстані, мусив тримати руку з пістолетом біля нижнього ребра. Це незручно і неприродно. В такому положенні зовсім неможливо прицілитись.
Та чи це доказ? Ні. Адже дружина Рема могла стояти на сходах або на табуретці. Рем теж міг стріляти з якогось незвичайного положення, наприклад стоячи навколішки або лежачи біля дружини. А проте це був той пункт, за який міг вхопитися капітан. Завірюха розумів, що такий доказ не витримав би вогню критики захисника, але важливо, що він знайшов перший доказ на користь своїх припущень. Якби пощастило довести, що Вільгельміна Рем під час вбивства стояла і вбивця стріляв теж стоячи! Тоді можна було б навіть визначити приблизно зріст убивці…
“Ох, якби,
Було вже майже дев’ять годин, коли його увагу при вернув запис у протоколі медичної експертизи: “Тіло після смерті повністю задубіло від голови до ніг”. Це про Рема. А ось про його дружину: “Посмертне задубіння помітно у м’язах голови, шиї і верхніх кінцівках”.
Вражений капітан рвучко випростався. Це ж сенсація! Та ще й яка. Але невже такий досвідчений лікар, як доктор Калюжний, міг не звернути уваги на разючу розбіжність у протоколах? Завірюха квапливо перегорнув сторінки другого протоколу і глянув на підпис: доктор Вінценті Чернік. Усе стало зрозуміло. Трупи знайдено в різних місцях, на території різних районів і в різний час, тому й оглядали їх, а згодом робили розтин різні лікарі.
Капітан зняв телефонну трубку:
— З’єднайте мене, будь ласка, з інститутом судової медицини… Доктора Калюжного прошу. Хто питає? Роман Завірюха, слідчий міського управління міліції.
Він домовився зустрітися з лікарем о п’ятій годині дня в інституті судової медицини. Потім згадав, що в приймальні чекає свідок, і попросив секретарку ввести Вероніку Галку.
4
Вероніка Галка була вже немолода з спотвореним віспою грубим обличчям і товстими випнутими вперед губами.
Завірюха запросив її сісти. Жінка сіла, пильно дивлячись на письмовий стіл. Капітан простежив за її поглядом і мало не вилаявся: на столі грізно чорнів забутий пістолет. Завірюха сховав його в шухляду.
— Це з нього вбито мою господиню? — спитала Галка, перевівши погляд на капітана.
— Ні, не з нього, але з подібного.
— У хазяїна був такий самий дома, — сказала вона і жалісно похитала головою. — Тому я й думала, що це той самий.
— Вашу господиню вбито з іншого пістолета. А ви часто бачили пістолет пана Рема? — поцікавився Завірюха.
— Часто не часто, але кілька разів бачила. Пан Рем-після кожної подорожі чистив його і змазував… Хто б міг тоді припустити, що пан Рем… — вона витерла рукою очі, хоч капітан і не помітив сліз.
— Ви довго працювали у Ремів?
— Недовго. На різдво буде три роки.
— Ну і як вам працювалось? Хазяї були добрі?
Знову той самий жест — витерла сльози, яких не було, а потім відповіла без ніякого почуття:
— Господиня була дуже добра. Справедлива, доброзичлива, не капризна.
— А хазяїн? — швидко спитав капітан.
— Хазяїн… — Галка трохи завагалася. — Хазяїн теж був добрий. Для мене був добрий, може, тому, що я рідко бачила його. Коли він повертався з роботи, мене вже не було, а коли я приходила, то не було його. Я не жила у Ремів, а тільки приходила працювати. Ні, не можу сказати нічого поганого про пана Рема. Не хотіла й вірити, як почали говорити, що то він… — голос її затремтів — можливо, жінка згадала той страшний ранок, коли в спальні побачила труп своєї господині — і Галка замовкла.