"Веста" не знає пощади

Козакевич Микола

“Доведеться все це читати, на цілий день вистачить, — подумав Завірюха і зітхнув, згадавши, що обіцяв дружині сьогодні ввечері піти разом у кіно. — Треба буде подзвонити…” — капітан поглядом пошукав телефон. Апарат стояв на невеличкій тумбочці біля письмового стола. Проходячи повз книжкову шафу, Завірюха зачепив якусь скриньку, що стояла на іншому столику. То був красивий шкіряний чемоданчик, від якого тягся електричний провід. Магнітофон! Це ж про нього розповідала Вероніка Галка. Капітан відкрив чемоданчик і побачив дві котушки з намотаними на них

червоними стрічками. Забувши на мить про свій намір подзвонити дружині, він увімкнув магнітофон, і за хвилину в кімнаті пролунав приємний низький жіночий голос:

“Що їх оп’янило, те надало сміливості мені, що їх охолодило, те додало вогню мені! Що це? Тихо!.. Він там! Двері відчинені! П’яні слуги хропуть, забувши про свій обов’язок. Я дала їм такий напій, що тепер за них сперечаються смерть і природа — жити їм чи вмерти…”

Капітан стояв нерухомо, здивований і вражений незвичайним змістом цих слів. Та йому ніколи було розбиратися в своїх почуттях, бо з репродуктора пролунав чоловічий голос.

“Хто тут? Що це?”

Тоді знову скрикнула жінка, і в голосі її відчувалося швидше нетерпіння, ніж страх.

“Горе нам! Боюсь, що він прокинувся. І все даремно. Не вчинок нас погубить, а тільки намір. Тихо… Кинджали я приготувала, і він не міг їх не знайти…”

Розмова, яку вели ці люди, свідчила, що вони задумали якийсь злочин. Кінець кінцем між ними виникла суперечка.

“Духовний каліко! — кричала жінка. — Дай мені кинджали! Сплячі і мертві — це тільки образи. Лише діти бояться намальованого чорта. Якщо з нього тече кров, я вимажу нею обличчя слуг — на них повинна впасти вся вина”.

Вимкнувши магнітофон, капітан замислився: що ж це за предивну розмову вела пані Рем з своїм чоловіком? І ця незвичайна мова, якась несучасна — тепер так ніхто не розмовляє. Раптом у нього сяйнула думка. Завірюха швидко перекрутив назад стрічку, яку щойно прослухав, потім присунув магнітофон до тумбочки з телефоном і набрав номер. У трубці почувся голос Верхара і приглушений гавкіт собаки.

— Це ти, друже? — спитав на всяк випадок.

— Привіт зірці криміналістики, — сердечно мовив професор. — Що в тебе чувати?

— Я якраз і хочу, щоб ти сам почув, професоре, — усміхнувся Завірюха. — Не хвилюйся, будь ласка, послухай те, що я програю з магнітофону, може це тобі щось нагадає… Словом, послухай і скажи мені, що ти про це думаєш… Тільки не гадай, що я вже зовсім збожеволів. Це мені потрібно по роботі.

— Голубе, — відповів Верхар, — ти вже нічим не можеш мене здивувати. Тільки зачекай хвилиночку, я виведу Тора з кімнати, щоб гавкання не заважало мені слухати.

Коли Верхар повідомив, що готовий слухати, капітан увімкнув магнітофон і підніс до нього телефонну трубку. Напевне, він перемотав більше стрічки, ніж перед цим прослухав, бо в кімнаті почувся вже інший діалог.

“І я б розтрощила череп, коли б так присяглась, як це ти зробив”, — гнівно говорила Вільгельміна Рем.

Стрічка з тихеньким шелестінням розмотувалась, і в кімнаті лунали слова грізної змови, яку на другому

кінці телефонної лінії слухав професор Верхар. Після кількох хвилин цієї “незвичайної передачі” професор сказав, що вже досить.

— Ну, і що це таке, на твою думку? — зацікавлено спитав Завірюха.

— А як ти вважаєш? — зволікав з відповіддю професор.

— Я не хотів би нав’язувати тобі своїх припущень, — завагався Завірюха, — але мені здається, що це текст з якоїсь п’єси.

— Тільки не з “якоїсь”, мій голубе, а з першого акту “Макбета” Шекспіра, найвидатнішого твору європейської драматургії. На жаль, не можу сказати, щоб текст читали дуже добре. То, мабуть, якісь аматори. Якщо зустрінеш їх, то передай, насамперед чоловікові, хай дасть спокій цим прекрасним віршам — вони варті того, щоб їх вимовляли уста лише великих артистів.

— Їх уже ніхто ніколи не зустріне, мій друже, — серйозно сказав Завірюха, — ти чув потойбічні голоси.

У трубці запала мовчанка. Нарешті професор коротко спитав:

— “Веста”?

— Авжеж, — відповів капітан. Подякував Верхару за консультацію і хотів уже покласти трубку, коли раптом згадав про дружину. — Слухай-но, ти часом не хочеш сьогодні ввечері піти з моєю дружиною в кіно? Я обіцяв їй, але знову не зможу дотримати слова…

— Як завжди, — засміявся професор. — А в кіно охоче. Зараз подзвоню пані Марії…

Завірюха з полегкістю зітхнув, поклав трубку, обернувся. І в ту ж мить його рука опинилася на рукоятці пістолета. На порозі кабінету стояв якийсь чоловік. Завірюха швидко опанував собою і підійшов до незнайомця.

— Що ви тут робите?!

— Я тут… того… — почав той белькотіти, злякано дивлячись на капітана.

— Хто ви такий? — рішуче наступав капітан.

— Я Надольський… Маріан Надольський… живу по сусідству… Почув голоси і зайшов глянути, що тут діється…

— А-а, — згадав Завірюха. — Ви так цікавитесь голосами в квартирі своїх сусідів?

— Не завжди, але… ви ж самі розумієте. Цих людей уже немає, а в квартирі, де ще пахне покійником, чуєш їхні голоси… Можна злякатись… А ви, напевне, з міліції?

— З міліції, — сухо відповів Завірюха. — То ви почули крізь ці двері?.. — вказав головою на килим, що висів за письмовим столом.

— Так, — поспішно відповів Надольський. — Коли ми з дружиною знову почули цю сварку між Ремами, то в нас аж мороз поза шкірою пішов.

— Як ви сказали? — Капітан пильно глянув на Надольського. — Повторіть, будь ласка.

— Я кажу, що така самісінька сварка була перед смертю пані Рем. Тоді ж слово в слово отак говорили про вбивство, про якісь кинджали…

Капітан впритул підійшов до Надольського, від якого був вищий на цілу голову, взяв його за ґудзик піджака:

— Ви певні, що то була ця сама розмова?

— Абсолютно впевнений, — сказав Надольський. — Моя дружина може підтвердити. Саме тому ми так налякалися, коли знову почули це. Ми ж не знали, що то магнітофон…

— І саме про цю сварку розповідали слідчому? — допитувався збуджений Завірюха.