Вежа блазнів
Шрифт:
— Ні, — байдуже відповів маг. — Мені не хочеться.
— Вам не хочеться? Не хочеться? То нащо, зараза, ви з нами поїхали?
— Щоби подихати свіжим повітрям. I gaudium [402] собі зробити. Повітря з мене вже досить, gaudium, як виявляється, аніякісінького, так що найохочіше я би вже вертався додому.
— Здобич нам з-під носа вислизнула!
— А це, дозвольте вам зауважити, nihil ad me attinet [403] .
— Я вас зі здобичі утримую і годую!
402
Приємність,
403
Мене не стосується (лат.).
— Ви? Справді?
Буко почервонів від люті, але нічого не сказав. Тассіло де Тресков тихо кахикнув, злегка нахилився до Вейраха.
— Як то воно з ним? — пробурмотів він. — 3 цим чарівником? То він служить Кроссігові чи ні?
— Служить, — пробурмотів у відповідь Вейрах, — але старій Кроссіговій. Одначе про це — ша, краще нічого не говори. Слизька тема…
— А чи це, — упівголоса запитав Рейневан Римбабу, котрий стояв поруч, — той самий знаменитий Гуон фон Сагар?
Пашко кивнув і відкрив рот, на жаль, Ноткер Вейрах почув.
— Надто вже ви цікавий, пане Хагенау, — просичав він, підходячи. — А це не пасує. Не пасує жодному з вашої дивацької трійки. Бо якраз через вас усі ці клопоти. А допомоги від вас стільки, як із цапа молока.
— Це, — випростався Рейневан, — дуже скоро може змінитися.
— Що?
— Ви хочете знати, якою дорогою поїхали ті, хто пограбував збирача податків? Я вам покажу.
Якщо здивування раубрітерів було великим, то для гримас Шарлея і Самсона важко було знайти адекватне визначення, навіть слово «остовпіли» здавалося заслабким. Іскорка зацікавлення блиснула навіть в очах Гуона фон Сагара. Альбінос, який на всіх — крім Самсона — дивився так, ніби вони були прозорі, тепер почав уважніше зондувати Рейневана очима.
— Дорогу сюди, на вирубку, — процідив крізь зуби Буко фон Кроссіг, — ти показав нам під загрозою зашморгу, Хагенау. А тепер допоможеш з власної волі? З чого б це така зміна?
— Я собі знаю.
«Тибальд Раабе. Негарна донька Штітенкрона. З перерізаними горлянками. На дні, у мулі. Чорні від раків, що їх обсіли. Від п'явок. Звивистих вугрів. І ще бозна від чого.»
— Я собі знаю, — повторив він.
Довго шукати йому не довелося. Оситняк, juncus, ріс по краях вологого лугу цілими купами. До нього він додав обвішане сухими стручками стебло свиріпи. Тричі перев'язав стеблом осоки із султаном колосся.
Одна, дві, три Segge, Binse, Hederich Binde zu samene…— Дуже добре, — озвався з усмішкою сивоволосий маг. — Браво, юначе. Але трохи шкода часу, а мені хотілося б чимшвидше повернутися додому. Тож я дозволю собі, без образи, дрібку підсобити. Дрібку. На грошик. Тільки щоб, як мовить поет, силою силу посилити.
Він змахнув ціпком, описав ним швидке коло.
— Yassar! — промовив гортанно. — Qadir al-rah!
Від сили заклинання задрижало повітря, а одна з доріг, які вели від Сціборової Вирубки, проясніла, стала симпатичнішою, мовби запрошувала до себе. Це сталося набагато швидше, ніж при використанні самого лише
— Туди, — вказав Рейневан раубрітерам, які вирячилися на нього з відкритими ротами. — Це ця дорога.
— Шлях на Кам'янець, — першим отямився Ноткер Вейрах. — Наша взяла. Та й ваша теж, пане фон Сагар. Це ж бо той самий напрямок, що й до дому, куди вам так спішно. По конях, comitiva!
— Є, — доповів висланий на розвідку Губертик, стримуючи танцюючого коня. — Є, пане Буко. Їдуть цугом, повільно, гостинцем у бік Барда. Чоловік зо двадцятеро, серед них — важко озброєні.
— Двадцятеро, — повторив у деякій задумі Вольдан з Осин. — Гм-м-м…
— А ти чого чекав? — глянув на нього Вейрах. — Хто, по-твоєму, вирізав і потопив збирача зі свитою, не рахуючи францисканців і прочан? Хлопчик-мізинчик?
— Гроші? — по-діловому запитав Буко.
— Є колебка [404] , — Губертик почухав за вухом. — Скарбничок… [405]
— Саме те, що треба. Там везуть грошву. Ну, то гайда на них.
— А чи це справді, — озвався Шарлей, — ті, кого нам треба?
— Ви, пане Шарлею, — Буко зміряв його поглядом, — як щось ляпнете… Ви б краще сказали, чи ми можемо на вас розраховувати. На вас і на ваших компаньйонів. Допоможете?
— А чи з тої рекуперації, — Шарлей глянув на верхівки сосон, — ми щось матимемо? Як щодо рівної пайки, пане фон Кроссіг?
404
Колебка — парадний екіпаж для жінок, підвішений для більшої комфортності на ланцюгах або ременях, використовувався у Польщі в XIV–XVI ст.
405
Скарбничок — невеликий багажний повіз, збитий з дощок і оббитий шкірою, відомий у Польщі у XVI–XVIII ст.
— Одна на вас трьох.
— Годиться, — демерит не торгувався, але під поглядами Рейневана і Самсона швидко додав:
— Але без зброї.
Буко махнув рукою, після чого відстібнув від сідла сокиру, величезне широке лезо на злегка вигнутому сокирищі. Рейневан побачив, як Ноткер Вейрах перевіряє, чи ланцюговий моргенштерн добре обертається на рукояті.
— Послухайте, comitiva, — сказав Буко. — Хоч це, напевно, переважно шмаркачі, але їх аж двадцять. Тому треба все робити з головою. Тож зробімо так: за гону звідси, я знаю, дорога проходить через місток над потоком…
Буко не помилявся. Дорога справді вела через місток, під яким, у вузькому, але глибокому яру тік схований серед густої вільхи потічок, голосно шумуючи на шипотах [406] . Посвистували вивільги, заповзято довбав дерево дятел.
— Не можу в це повірити, — сказав Рейневан, захований за кущами ялівцю. — Не можу повірити. Я став розбійником. Сиджу в засідці…
— Тихо будь, — пробурмотів Шарлей. — Їдуть.
406
Перекати, пороги.