Вибух

Самбук Ростислав Феодосьевич

Пауза тривала, Валбіцин тихенько переступив з ноги на ногу, витягнув шию, аби через голову Кранке побачити мигаюче зелене око, але тої ж секунди гауптштурмфюрер клацнув вимикачем, зняв навушники й повернув до Валбіцина сяюче обличчя.

— Ну? — нетерпляче запитав той.

Кранке зиркнув на ручний годинник.

— Сьогодні, — відповів. — О восьмій… Чи трохи пізніше. Через дві години. Уявляєте, лише через дві години!

— Ви не помилилися?

Кранке усміхнувся зверхньо, наче саме те, що він кілька секунд тому спілкувався з Краусом, надало йому значущості й знову піднесло над Валбіциним.

— О восьмій літак мусить сісти тут, — підтвердив. — Приблизно о восьмій, може, трохи пізніше.

— А ви кажете, через дві години… — Валбіцин знову поставив

гауптштурмфюрера на місце. — Це вам літак, а не берлінський експрес, який прибуває точно за розкладом. — Побачив смішинку в очах Кранке й поправився: — Прибував… — Сів на ліжку й почав узувати важкі й міцні черевики на ребристих підборах. Дві години: тьма-тьмуща часу, й слід добре поснідати. Треба загадати Георгові, аби насмажив яєчні з шинкою і зготував міцної кави. Сковзнув поглядом по недопитій пляшці й мимоволі проковтнув слину. Справді, ковток коньяку натщесерце не завадив би. І все ж Валбіцин рішуче прибрав пляшку: чого очі не бачать, того серцю не жаль… Треба тільки взяти з бара й покласти до рюкзака кілька пляшок — вони вип’ють у літаку. За щасливу зустріч з новими хазяями!

11. Бобрьонок зайняв місце в кущах навпроти парадного входу, Мохнюк — ліворуч, поблизу стежки, що з’єднувала мисливський будинок з різними господарськими спорудами, а Толкунов, обійшовши садибу, причаївся в альтанці — звідти добре проглядалися підходи до будинку з тилу.

На першому поверсі ще світилося одне вікно, капітан, вичекавши кілька хвилин, прослизнув до нього, спробував зазирнути, та вікно майже до половини щільно затуляла фіранка. Толкунов роззирнувся і побачив за кілька метрів дерево, стовбур, щоправда, був товстий і гладенький, але капітан якось прилаштувався до нього й зумів дотягнутися до першої гілки. Сів на неї і зазирнув до кімнати. Побачив старого чоловіка, точніше, згорблену спину в махровому смугастому халаті, лису голову, облямовану рідким сивим волоссям. Старий налив з графина води в склянку, потім накрапав туди чогось, певно, ліків, випив, задерши голову, й нараз повернувся до вікна немов почув щось підозріле.

Толкунов інстинктивно заховався за стовбур, та одразу збагнув, що старий не може побачити його з освітленої кімнати. Справді, камердинер, про якого йому розповіли Бобрьонок з Мохнюком, скинув халат, поправив подушку й вимкнув світло.

Усе відбулося так буденно й звичайно, що Толкунов подумав: вони лише гайнують час, нікого тут, крім дідка-камердинера, нема, і краще було б хоч кілька годин поспати, набратися сил перед днем, який знову не віщує спокою.

Він посидів ще трохи на гілці, прислухаючись, та будинок стояв мовчазний і похмурий, тільки ледь-ледь поскрипувало на другому поверсі розчинене вікно. Толкунов зрозумів, що саме там міститься бібліотека, де Мохнюк унюхав тютюновий запах. На жаль, парк відступав тут від будинку, з дерева зазирнути в бібліотеку не було можливостей, та й взагалі що побачиш у темряві?

Толкунов зіслизнув з дерева й влаштувався на лавочці в альтанці. Сидів, запнувшись шинелею, слухав шум парку. Дерева начебто перемовлялися поміж собою, капітан подумав, скільки таємниць відомо їм, — якби хоч трохи дізнатися, не довелося б цілу ніч ховатися в засідці. А може, й справді дерева мають голоси — он береза так ніжно шелестить тонкими гілками, буцім дівка, що заграє з коханим, а він уперся, вріс у землю — отой дуб, що підвівся над усією їхньою компанією, либонь, ватажок, і всі його слухаються. Стоїть статечно, розчепіривши могутні гілки, чорний, кремезний, і вітер не насмілюється жартувати з ним. Певно, лише одне дерево може змагатися з дубом. Толкунов згадав, як височать кедри в красноярській тайзі, такі ж кремезні й могутні, йому стало трохи сумно, як завжди, коли ширяв думкою в минуле, — тут тепло й сухо, а в тайзі ще лежить сніг, в Єнісеї вода тільки почала підніматися, холодна й прозора, вона й влітку, в найспекотніші дні, обпалює тіло, але все одно у липні під вечір приємно скупатися, а потім розпалити вогнище й вигріватися, чекаючи, коли закипить у відрі навариста юшка.

Толкунов відчув, як холод пробивається під шинелю,

помахав руками, розганяючи кров, і сковзнув у кущі за альтанкою. Певно, бузок чи жасмин, звичайні декоративні насадження, квіти, а до квітів Толкунов ставився байдуже, йому подобалися тільки лісові чи польові квіти, й не міг зрозуміти, чому міські жінки ойкають над букетом троянд. Ну пахнуть, так міцний “потрійний” одеколон, на глибоке капітанове переконання, має значно кращий і стійкіший аромат, зрештою, бавитися парфумами — то діло жіноче, він рідко коли купляв навіть “потрійний”, не кажучи вже про “Шипр”, який колись при ньому розхвалювали молоді лейтенанти. Правда, й від Карого часто пахло підозріло солодко, проте Толкунов прощав це полковникові, ну, має людина слабкість, але в кого їх нема?

І він колись дарував жінці квіти… Так би мовити, зрівнявся з молодими лейтенантами. Ну й що? Ті жевжики впадають коло першої-ліпшої спідниці, он як кружляють навколо медсанбату, мов розцяцьковані метелики, він же подарував букет пані Марії, а таких жінок, Толкунов знав це точно, більше нема на цілому світі, і дивно, що саме він зустрів її.

Капітан згадав, як стоїть пані Марія в передпокої своєї доглянутої львівської квартири, щойно почула — Толкунов з Бобрьонком терміново від’їжджають, ще не повірила й не усвідомила, посміхається якось вимучено, певно, знає: нічого не можна вдіяти, минають останні хвилини, але однаково мусить щось вчинити, повинен же бути вихід з будь-якого становища, просто вона ще не додумалась, невже й справді така нетямуща?

А Бобрьонок уже дістав валізу, кидає в неї якісь речі, щось наспівує, наче й справді нічого не сталося, немов у світі все йде, як і треба…

Толкунов також нерішуче відступив до кімнати, аби зібрати свій сидір, лише тоді пані Марія підбігла до нього, схопила за руки й зазирнула у вічі.

“Ні… — прошепотіла. — Вам не можна! Ви ж поранений!..” Їй здалося, що нарешті знайшла найвагоміший аргумент: справді, пораненому треба лікуватися, якщо не в шпиталі, то принаймні тут, у неї на квартирі,— не може людина, котра тільки вчора підвелася з ліжка, знову йти на війну, її треба оточити увагою й ніжністю, за нею треба ходити, вдовольняти кожне бажання.

“Поранений?.. — посміхнувся Толкунов. — Якщо зважати на кожну подряпину…” — Він аніскілечки не хизувався. Правда, рана ще давалася взнаки, нила ночами, але він твердо знав, що й це мине, і скоро згадуватиме про госпіталь розчулено, як про санаторій.

“Невже ви справді підете?” — запитала пані Марія з відчаєм.

Толкунов подумав, що вперше в житті йому хочеться лишитися з жінкою, він поклав їй руку на плече, відчув, яке воно гаряче, і засоромлено відсторонився.

“Мушу, — відповів щиро, бо справді мусив, іншого виходу не мав. — Так треба”.

Тепер пані Марія усвідомила, що через кілька хвилин капітан піде, й ніякі слова та вчинки не допоможуть. Зрештою, вона знала це й приготувалася до розлуки, однак не сподівалася, що настане вона так швидко й раптово.

“Машина чекає нас”, — мовив Толкунов винувато, буцім справді завинив перед жінкою.

“То я зараз… — одразу заклопоталася пані Марія. — Я все владнаю, аби панство було вдоволене…”

Вона югнула до кімнати й майже відразу винесла випрасувану білизну, чисті рушники й шкарпетки. Забрала в Толкунова сидір й упакувала речі обережно і акуратно, наче це була не звичайна солдатська білизна, а мало не вибухівка. Капітан хотів уже зав’язати мішок, та пані Марія забрала його і потягнула до своєї кімнати. Дістала з буфета кульок домашнього печива, Толкунов рішуче замахав руками, знаючи, чого вартий для пані Марії цей дарунок, та вона тільки зиркнула на нього так, що капітан одразу знітився. Дивився, як пані Марія зав’язує сидір, знав, що слід сказати щось значуще, принаймні подякувати, нараз подумав: пані Марія може й образитися на слова простої дяки, та не знав, як виявити почуття, що переповнювали його, а вона нарешті впоралася з сидором, поставила його на стілець і обернулася до капітана. І тоді Толкунов запитав нерішуче, знаючи, що вперше від відповіді на це запитання залежатиме все його наступне життя: