Вибух
Шрифт:
— Графський кінь, самого Генріха фон Шенка, знаєш, що тобі буде?
— А ми тепер вашого фон Шенка туди ж відправимо… — Мишко повторив Карлів жест, не без задоволення побачивши, як відступив конюх.
— Точно збожеволів… — прошамкотів, проте, видно, згадавши свою вищість над цим нікчемним східним робітником, загорлав гнівно: —Постав, кажу, коня до стійла!
Мишко заклав два пальці до рота, свиснув по-розбишацьки, і жеребець, злякавшись, став дибки. Карл позадкував, а хлопець знущально кинув йому:
— Ходи, діду, додому спати!.. — Хотів додати щось в’їдливіше, та наразі
— Наші!
Літак знову ліг на крило й завернув круто. Мишкові здалось, сідатиме поруч на лузі, та рев мотора віддалявся в бік мисливського будинку — нараз Мишко побачив, як літак клюнув носом і почав знижуватися.
“Пішов на посадку”, — збагнув.
Але ж літак з червоними зірками сів на полі, що межувало з мисливським будинком, а там вчора ввечері лишився Бобрьонок з товаришами. Отже, це майор викликав літак — чорнявий майор. Вчора йому на допомогу примчав танк з автоматниками, а сьогодні — літак. Це зовсім не здивувало Мишка — він одразу розпізнав у майорі велике начальство. Хлопець подумав трохи й кинувся до конюшні. Витягнув сідло та вуздечку, перескочив через жердини загону, та жеребець розігрався і не йшов до нього, Мишко голосно облаяв вороного, примудрився і все ж упіймав та загнуздав. Накинув сідло, туго затягнув попругу і, відчинивши ворота загону, скочив на коня. Не стримував жеребця, навпаки, хвисьнув лозиною, і той помчав просто засіяним полем до дороги, що вела в обхід Штокдорфа до парку фон Шенка.
А Мишко підганяв вороного, припавши до кінської шиї, його кидало в сідлі, ледь тримався, та, здавалося, жеребець мало не повзе і він запізниться до найцікавішого. На мить майнула думка, що порушує наказ майора, який відіслав його, та відразу заспокоївся: це ж було вчора, справді, Бобрьонок наказав йому вертатися додому, однак минула ніч, і тепер він може знадобитися майорові.
14. Коли за Краусом зачинилися двері мисливського будинку, Мохнюк перебіг поза кущами до схованки Бобрьонка. Привалився до майора, видихнув йому у вухо:
— Він… Сам штурмбанфюрер Краус!..
Бобрьонок заспокоююче поплескав його по плечі.
— Я так і подумав.
— Бачите, що вигадали: наш літак… І де могли взяти?
Бобрьонок свиснув дроздом, і мало не одразу з бузкових хащів виринув Толкунов. Посміхався переможно.
— Злетілися пташечки, — мовив збуджено, — і зараз ми їх накриємо…
— Так, тепер нікуди не дінуться, — згодився Бобрьонок.
— А який нахабний! — вигукнув Толкунов. — Ти бачив: прошвендяв алеєю, як у себе вдома.
— Звик. Певно, не раз бував у фон Шенка. І це нам на руку. — Бобрьонок помовчав і вів далі: — Братимемо їх біля воріт. Де твоя засідка, старлей. Там кущі підступають до самісінької алеї. Ми з капітаном чекатимемо їх відразу за ворітьми, а ти, старлей, підстрахуєш нас у бузкових хащах. Якщо трапиться осічка, тікатимуть тільки в твій бік.
— А літак? —
Бобрьонок рішуче похитав головою.
— До літака йти полем, непомітно не дістанешся. Пілот може відчути небезпеку й встигне підняти машину в повітря. Як тоді братимемо Крауса з компанією?
— Шкода.
— Гадаєш, мені не шкода? Спробуємо взяти їх акуратно, а тоді вже пілота…
— Точно! — Толкунов засунув долоні під пахви, відігріваючи. — Пішли, майоре, бо в мене вже руки сверблять за цією сволотою.
Відразу за ворітьми починалися буйні зарості якихось кущів, ясминових чи глодових, вони затуляли хвіртку від поля, і пілот не міг побачити, що робиться тут. Високий дерев’яний паркан обгороджував парк. Колись, мабуть, ще до війни, його пофарбували зеленою олійною фарбою, щоб не виділявся серед кущів та дерев, але від сонця і дощів фарба пожовкла і облупилася, дошки зсохлися, утворивши щілини. Бобрьонок став праворуч од хвіртки, прилип оком до проміжку між дошками, виглядаючи есесівців. Мусили з’явитися з хвилини на хвилину: он пілот нетерпляче походжає полем — певно, рахує секунди…
Чого ж йому хвилюватися, подумав Бобрьонок, небо чисте, на полі ні душі, тільки по дорозі, що збігає з горба, рухається поодинока постать — мабуть, селянин із Штокдорфа. Либонь, вийшов подивитися на озимину чи поспішає в гості до знайомих. Правда, німці тепер, певно, не ходять у гості — хоч війна в основному і обминула цей закут, зайва обережність не зашкодить, он літак з червоними зірками чомусь приземлився, прим’явши озимину, десь аж за три десятки кілометрів від найближчого російського гарнізону…
Майор перевів погляд на Толкунова. Капітан скинув шинелю, яка сковувала рухи, засунув пістолет за пас, другий тримає в правиці. Очі примружені, лишилися тільки вузькі щілини, крізь які проглядають зіниці.
Чомусь Толкунов нагадав майорові татарина в засідці: низький, м’язистий, хижий, як стиснута пружина, готова вдарити будь-якої миті.
Цікаво, а на кого схожий він сам і що думає зараз про нього Толкунов?
Бобрьонок знизав плечима, скидаючи напругу: можна трохи розслабитися, поки алея порожня. Від повороту до воріт п’ятнадцять — сімнадцять кроків, отже, вони з Толкуновим матимуть близько десяти секунд, аби приготуватися. А це не так уже й мало, навіть багато, у них з капітаном бували випадки, коли питання життя і смерті вирішувалися протягом секунди чи двох, тепер же мають аж вісім чи десять тільки для того, щоб остаточно приготуватись.
А вони ж фактично готові… Цікаво, скільки есесівців буде з Краусом? Судячи з Мохнюкового повідомлення — двоє, Кранке й Валбіцин… Та хто знає, могли прихопити і охорону. Це, звичайно, ускладнить завдання, та вони з Толкуновим упевнені, що впораються і з чотирма, зрештою, їм мусить допомогти й Мохнюк.
Якщо встигне…
Так, успіх сутички тут, біля воріт, вирішуватимуть секунди, а Мохнюк підстраховує тили, він має вступити в гру за умови, якщо комусь з есесівців удасться уникнути пастки й відступити, точніше, тікати. Старший лейтенант знає, Що робити: брати по можливості живими, стріляти по ногах чи ключицях.