Вибух
Шрифт:
— Стояти! — наказав суворо. — І без дурниць… Бо одержиш кулю… збагнув?
Валбіцин стояв, не зводячи з Мохнюка непорушного погляду. Думав: тепер не викрутитися, тепер — кінець, безславний кінець життя. Хто-хто, а Марков знає про нього більше, ніж треба. Клубок жалю до самого себе підступив до горла, в очах затуманилося — Валбіцин хитнувся, відчувши зрадницьку слабкість у колінах, але втримався. Згадав, як приймали смерть червоні комісари, котрих він розстрілював, — так би і йому, гідно…
Але ж то були фанатики, люди обмежені, з робітників чи селян, бидло, на глибоке переконання Валбіцина. Що бачили в житті оті комісари, а він — мисляча людина, дворянин, голуба кров. І яка несправедливість,
А може, подумав нараз, справді краще одержати кулю, як пообіцяв йому щойно оцей каштан. Кинутися на нього, загорлати, подаючи сигнал пілотові, врятувати хоча б того…
Напружився, справді готовий до останнього кидка, але перехопив пронизливий погляд Толкунова — так, у цього червоного капітана немає ні краплини жалю, і рука, здається, тверда.
Але ж Марков… Підлий і підступний! Так залізти в душу, так прикинутися!..
Валбіцин відчув, як затерпли в нього пучки, й поворушив пальцями. Подумав, що вони з Краусом дуже легко потрапили до пастки. Вульгарної пастки…
Ну, добре, Краус і Кранке ще не встигли позбавитися самовпевненості, вони все ж таки на своїй землі і вважають — серед своїх людей, а він… Старий і досвідчений вовк, а не якийсь вельбучний штурмбанфюрер. Мав усе передбачити, весь час бути насторожі, а не плентатися, як баран, за Краусом. То більше, вчора прозвучав попереджувальний дзвінок. Учора, коли почув голос Маркова, мав ужити заходів. Не сподіватися на Крауса, літак, легку подорож до американців, а відразу накивати п’ятами. Тікати! Тікати вночі — тепер Валбіцин знав, що й уночі будинок фон Шенка був обкладений смершівцями, однак мав якийсь шанс. Принаймні п’ятдесят шансів із ста, ніяк не менше — вночі він би зумів прослизнути повз очі смершівців.
І не стояв би зараз з ганебно підведеними руками…
Валбіцин перевів погляд на Маркова й побачив, що тон знову нахилився над Краусом. Певно, у штурмбанфюрера з’явилися ознаки свідомості… Справді, ворушиться, гад повзучий, самовпевнений осел, попхався до підвалу, не побачивши, що будинок оточений, сам згорів і їх усіх підвів під монастир…
Валбіцин переступив з ноги на ногу, торкнувшись черевиком трупа Кранке. Для чого було вбивати гауптштурмфюрера? Даремна жертва. Хоча, мабуть, Кранке легше. Червоні не простили б йому “Цепеліна” й сотень диверсантів, закинутих до їхнього тилу. Так, гауптштурмфюрера чекав розстріл або зашморг, мучився б, чекаючи страти, а так лежить спокійно з ножем під лопаткою, для нього все вже скінчилося.
Краус тихо застогнав, і Марков знову поплескав його по Щоках. Валбіцин подумав: зараз штурмбанфюрер остаточно отямиться, розплющить очі й нарешті збагне, до якої компанії потрапив. Удвох їм буде веселіше — не лише він відповідатиме червоним…
Нараз Валбіцин згадав про списки із сейфа, які передав йому Краус, і вони наче обпекли йому груди. Після того, як смершисти візьмуть пілота, вони ретельно обшукають їх усіх і знайдуть у нього списки, що, звичайно, не полегшить його вину.
Як позбавитися списків? Непомітно викинути?
Удавши, що вкрай стомився, Валбіцин спробував хоч трохи опустити руки, але капітан просичав загрозливо:
— Ну ти, не ворушися!..
Так, подумав Валбіцин, усе безнадійно, жодного шансу. Щоправда, він пам’ятає мало не кожного курсанта “Цепеліна” і зможе детально прокоментувати “Смершу” список диверсантів, закинутих до їхнього тилу. Крім того, треба акцентувати на тому, що він служив у “Цепеліні” з примусу, що завжди ненавидів фашизм — навіть власноручно покінчив з есесівцем, убив гауптштурмфюрера СС Кранке. І тільки випадок перешкодив йому покінчити з Краусом. Так, він хотів убити й штурмбанфюрера, а потім прийти повинитися і передати червоному
Валбіцин відчув, що жах трохи відпустив його. Йому мають повірити, труп шефа команди “Цепеліна” — переконливе свідчення його лояльності. Непомітно черевиком намацав тіло гауптштурмфюрера. Як добре все склалося, чудово, що Краус погидував особисто кінчати гауптштурмфюрера й доручив акцію йому…
Штурмбанфюрер, правда, може розколотися, розповісти про справжні мотиви вбивства, проте хто повірить фашистові, есесівцеві, який готував замах на самого Верховного Головнокомандувача?
А він, Валбіцин, чесно й детально розповість про те, як Краус примушував спеціалістів “Цепеліна” розробляти цю брудну акцію — спеціально приїхав з Берліна, привіз диверсанта, кажуть, РСХА витратило понад п’ять мільйонів марок на підготовку диверсії…
Валбіцин з ненавистю зиркнув на Крауса. Здається, ворушиться, а було б значно краще, якби той чорнявий майор прикінчив його. Зайві свідки завжди шкодять.
Нараз пролунав постріл, за ним другий — стріляли біля літака, либонь, цього разу в того майора виникли ускладнення — американський пілот чинив опір. Капітан, який вартував Валбіцина, обернувся до хвіртки, крізь яку проглядався шматок поля, він підставив Валбіцину спину, на секунду чи дві, спину у вилинялій гімнастерці, і Валбіцину вистачило цих двох секунд, аби збагнути, що випадок підніс йому останній шанс: тепер він уже не контролював своїх вчинків, просто не міг контролювати, робив усе швидше, ніж можна було осмислити. Нахилився і схопив руків’я ножа, що стирчав із спини гауптштурмфюрера, лезо зблиснуло і опустилося на спину капітана, розідравши легку й піддатливу тканину. Толкунов випустив пістолет, Валбіцин перехопив його в повітрі, помітив перекошене від жаху чи люті обличчя Маркова, побачив, як тягнеться той до пістолета, засунутого за пас, — не цілячись, вистрілив у Маркова й кинувся до хвіртки.
Не знав, влучив у Маркова чи схибив, але не мав ані секунди на роздуми. За два кроки — хвіртка, й паркан захистить його, спочатку паркан, а за ним кущі й байрак, далі знайома стежка, що веде в обхід парку. Він знає тут мало не кожен кущ, і навряд чи смершисти наздоженуть його. До того ж має пістолет з повною обоймою…
Обминувши густі зарості, Валбіцин узяв різко праворуч, до байраку, однак в цей час саме звідти на нього вискочив кінь з вершником — якийсь хлопчина на вороному жеребці. Він побачив Валбіцина й зупинив коня, вороний закрутився на місці — хлопець здивовано й лячно втупився у Валбіцина, а той розгубився лише на мить. Підвів пістолет, вистрілив, проте хлопець зіскочив з коня, заховався за ним. Валбіцин, ризикуючи потрапити під копита, схопився за луку сідла, скочив у нього, не торкаючись стремена, вдарив закаблуками жеребця в боки, побачив, як відсахнувся хлопчина, хотів вистрелити в нього, та утримався, пошкодувавши набоя, і пустив коня краєм поля вздовж байраку. Побачив унизу в хащах автомобіль, почув позаду постріл, отже, Марков отямився і стріляє вслід — пригнувся до кінської шиї, ледь не розпластався на жеребці, а той ішов чвалом легко й швидко, чудовий верховий кінь.
Позаду ляснули ще постріли, розкотилася автоматна черга, проте Валбіцин з радістю усвідомив: найгірше вже позаду, тепер навряд чи влучать — повернув із стежки на поле й зареготав голосно й люто. Нехай навіть заведуть свою чортопхайку, полем все одно не проїдуть, справді, шукай вітра в полі!..
Валбіцин попестив коня по гарячій спітнілій шиї. Подумав: тільки відчай допоміг йому скочити на жеребця без стремена… А кінь справді баский, таких жеребців полюбляв його батько, слава богу, привчив сина до коней, разом гасали полями, ганяючи лисиць та зайців…