Викрадення в Тютюрлістані
Шрифт:
Загадкові сигнали
Діялося це не так давно, тож ви, певно, й самі дещо пам’ятаєте… Був я тоді у війську, служив сурмачем у королівській гвардії в нашій столиці Туле-бі, в короля Барила Сьомого. Хай живе він сто літ!..
Гарні то були часи. Щодня відбувалися паради й огляди, щотижня на ринковому майдані, в зеленому павільйоні, грав військовий оркестр. Спочатку був у ньому і я, але занадто вирізнявся, моя сурма заглушувала всі інші інструменти, її пронизливі звуки легко влітали у м’ясисті вуха міщан. І ті потім не могли заснути. Вночі стрибали на одній нозі й, нахилившись набік,
Відтоді я з подвійним запалом щоранку грав зорю, і зграї голубів, плещучи мені крильми, зривалися з дахів. Одного дня сама королева, найясніша Плетунія, прикликала мене перед своє рум’яне лице й промовила:
— Чути вас, хоробрий капрале, на сім миль навкруг, шибки деренчать, плоди в садах падають з гілок, а люди раптово прокидаються. От і мій кухар теж зненацька схопився з ліжка та й ускочив поміж сни і тепер не впізнає яви…
— Не шкодую легень, ваша величність!
Королева тільки головою похитала. Із шовкової торбинки з вишитими півниками витягла жмуток вати. Поділила її натроє. Два клаптики заклала собі у вуха, а третій запхнула глибоко в блискуче горло моєї сурми.
Ще ніколи я не був такий гордий.
— Тс-с-с… Тихо… — сикнула раптом Хитруся.
Всі принишкли. Вдалині почувся тупіт копит.
Він усе дужчав, хтось, вимахуючи смолоскипом, учвал прогримотів дорогою і зник за поворотом.
— Що це? — спитав Нявчура.
— В мене лихе передчуття…
— Може, оголошують нову війну? — блиснув оком півень.
Розбуркані дерева тихо шепотілись. Мишібрат підкинув у вогнище кілька гілок. Полум’я шугнуло вгору.
— Але ти, Мартине, хотів розповісти нам про війну… — нагадала Хитруся, коли всі знов посідали навколо багаття.
— Та я ж розповідаю, саме до того й веду…
І капрал враз засоромивсь — адже він весь час вихвалявся своєю грою на сурмі.
— А війна ота почалася так… Саме приїхав у столицю з візитом до нашого короля Барила володар сусідньої держави, Блаблації, король Цинамон. Високий, смуглявий, у маленькій непоказній короні, гумовою стьожечкою підв’язаній під бородою, бо коли він схилявся над столом, корона щоразу плюхала в полумиски й загрузала в підливі; перелякані лакеї насилу виловлювали її срібними ополониками.
Пам’ятаю його приїзд. Попереду, розштовхуючи натовп, бігла юрба слуг із золотими дзвониками. Міщани тісними рядами стояли вздовж вулиць з прапорцями, з цеховими значками. Міські радники розіслали довгий малиновий килим у зелений горошок. Усі вони були підперезані золотими ланцюгами, неначе боялися, що луснуть їх роздуті від пихи черева. Метушилися слуги. їхні червоні та жовті холоші так і миготіли.
— Дорогу найяснішому королеві Цинамону, володареві Блаблації!
Коли вже міська сторожа схрестила алебарди і, грізно ворушачи вусами, відтіснила цікаву чернь, лавою посунули сурмачі. Пам’ятаю навіть той хвалебний гімн…
Тут півень відкашлявся, приплющив очі й заспівав:
Бла! Бла!
Тій землі хвала!
Гарні там поля, струмочки,
холодочки і домочки;
гарна людність проживає
в тім чудовім, славнім краї.
Цинамон царює там —
хай живе сто літ! Бла! Блам!.*
— Ах, як гарно, — зітхнула Хитруся. — Як шкода, що нас там нє було… Але скажи мені, що то таке — бла-бла?
— Бачиш, це в них мова така, але зрозуміти її неважко, бо замість «мама» вони кажуть «блама», а замість «тато» — «блато». З цього відразу вгадаєш, що вони з Блаблації.
— І що ж далі?
— Ну, а далі їхала позолочена карета, везло її шестеро білих як сніг коней. Хвости в них були завиті в кучері й переплетені атласними стрічками. Коли король вийшов з карети, залунали вітальні вигуки. У знатних міщан від хвилювання затремтіли черева, на них задзвеніли золоті ланцюги. На горі, в замку, прогримів сто двадцять один залп. Гармати заряджали квітами, і на величезний натовп, що плакав від захвату, спадала злива троянд. По малиновій доріжці в зелені цятки назустріч почесному гостеві йшов оточений почтом король Барило. Потім почався бенкет, який тривав сім днів і сім ночей. А на восьмий день сталося лихо, що призвело до війни. Але я не знаю, чи можна вам про це розказати, — адже то державна таємниця…
— Розкажи, любий капрале! — стали просити лисиця й кіт. — Розкажи! Довірена нам таємниця — мов той камінь, що впав у колодязь…
— Довідався я про це від королівського ключника — його мучила цікавість, і він саме підглядав крізь замкову шпарину.
В покої точилася така розмова:
— А чи не зіграти нам партію-другу, королю Цинамоне?
— А чого ж, королю Бариле, можна, але попереджаю — я чемпіон із шашок.
— От і чудово, я саме хотів попередити тебе, що рівного мені гравця немає в усьому Тютюрлістані.
— Ото-то, так само і в мене у Блаблації. Я викликав найкращих гравців — і з панства, і з простолюду… Але всіх миттю перемагав, наперед угадував їхні ходи, казав: «А тепер ти переставиш шашку осюди…» І справді, туди її й ставили.
Півень замислився.
— Мені здається, — сказав він, помовчавши, — річ у тім, що королівські партнери були занадто схвильовані такою честю. Жоден з них не насмілився виграти.
— Подати шашки! —ляснув у пухкі долоні король Барило.
Королі сіли за шахівницю. Порозставляли шашки. Чорні були з шоколаду, а білі — з глазурованих мигдалевих горішків. Хто бив, той з’їдав побиту шашку.
Навколо попід стінами придворні, витягаючи шиї й тамуючи подих, стежили за кожним ходом. Над головами в королів на золотій жердці гойдалась папуга Ара.
— Буде гррра! Буде гррра! — кричала хрипко.
І гра почалася. Перші ходи робили обережно.
— Шах, мат! — вигукнув король Цинамон і схрумав глазуровану мигдалину.
— А тепер мій хід, — буркнув король Барило і ум’яв шоколадне кружальне.
Гра пожвавішала. За годину на шахівниці стало просторо. Супротивники надовго замислилися, намагаючись заманити один одного в пастку. Король Цинамон берлом чухав потилицю, король Барило щохвилини знімав корону й витирав її картатою хусткою, бо вона була мокра від поту. В одного з них лишилось двоє шоколадних кружалець, у другого — дві мигдалини.