Викрадення в Тютюрлістані

Жукровский Войцех

— Перепочиньмо хвильку, — попросив король Барило. — Серце в мене калатає від думки про близьку перемогу, — додав, притискаючи долоню до округлого черевця.

— А чого ж, давай перепочинемо, все одно я зараз виграю, — пробурмотів король Цинамон.

І обидва підвелися. Король Цинамон, розводячи руки, кілька разів присів перед відчиненим вікном, король Барило важко впав на подушки. Гаряча корона вислизнула з рук у пажа. Всі придворні кинулися підіймати. Передавали її один одному, дмухаючи на пальці, й цілували, просячи пробачення за незграбність.

Але

це тривало одну хвилинку. Обидва королі були певні успіху. Та тільки-но знов сіли за шахівницю, враз підвели голови і вперлися один в одного очима.

— Та що ж це таке! — скрикнули сердито.

На шахівниці не вистачало однієї глазурованої мигдалини.

Королі дивились один на одного з дедалі більшою підозрою. Цинамон свердлив поглядом черево короля Барила, неначе вгледів у ньому злощасну мигдалину.

— Королю Цинамоне, в мене пропала шашка!

— Ти знав, що зараз програєш, і сам її з’їв.

— Присягаюсь короною! — простогнав король Барило Сьомий.

— Що ж, виходить, я виграв, і не згадуймо більш про цю дурницю!

— Це не дурниця, а злочин і ганьба! — Король Барило суворим поглядом обвів зблідлих придворних. — Хто з вас посмів, га, мерзотники?

Запала мертва тиша. Чути було тільки легенький шурхіт — то ставало диба волосся на головах у придворних. На одного камергера з переляку напала гикавка. Він стискав руками живіт, а нестримне гик! гик! стрясало ним так, неначе там скакала пустотлива жабка.

— Бачиш, королю Цинамоне, краще сам признайся, адже ніхто з них і близько не підходив до шахівниці…

— Що?! Знаю я цих негідників! Може, вони очима з’їли?

— Коли так, геть звідси! — гаркнув розгніваний король Барило, і голос його загримів так, ніби він чхнув у порожню винну бочку. Перелякалися придворні й пригинці повибігали. — Слухай, королю Цинамоне, цю справу треба з’ясувати, адже йдеться про мою честь.

— А про мою — ні?

— Тоді давай станемо до шахівниці спиною й полічимо до трьох, і дуже тебе прошу, хай ця мигдалина повернеться на своє місце.

— Я теж тобі раджу — пошукай у кишенях.

Обидва відвернулися. Саме в цей час ключник припав оком до дірочки в замку.

— Раз, два, три!

— Ох! — скрикнули разом королі, обурено дивлячись один на одного. З шахівниці зникла друга мигдалина.

— Злодій серед нас, — значливо мовив король Цинамон.

— В кожному разі, це не я, — прохрипів червоний як буряк король Барило, знімаючи з голови корону.

— То, по-твоєму, це я? — просичав король Цинамон і встромив у нього гострий погляд, ніби виделку в печеню.

— Ти сам сказав!

— Оце маєш!

— Що ж, часом і поміж королями трапляються…

— Це образа! — крикнув король Цинамон. — її можна змити тільки кров’ю…

— Можу тобі її пустити, — процідив Барило й сів у крісло, але зараз же схопивсь, бо опустився на зубці своєї корони.

— Я тобі ці думки з голови виб’ю! — заревів Цинамон і набив йому берлом гулю на тім’ї.

— А я тобі…. — прохрипів король Барило й пухкою

п’ятірнею ляснув його по смуглявій щоці.

— Рр-р-аз! Іще р-р-раз! — радісно крикнула папуга, махаючи крилами.

Тоді вбіг ключник і, впавши перед ними навколішки, голосно заволав:

— Ваша величність, я бачив злодія!

— Це, мабуть, він!

— Це, мабуть, він! — тицьнули один на одного пальцями королі.

— Ні, ваша величність, це папуга!

Ара, почувши, що її викрито, пурхнула на жирандолю і швидко постискала дзьобом гнотики свічок, — світло згасло.

В покої стало темно. Папуга репетувала:

— Кар-р-ра, кар-р-ра!

— Запізно, королю Цинамоне.

— Запізно, королю Бариле.

— Гляди ж мені, ані слова про те, що тут сталося, бо звелю посікти тебе на капусту! — пригрозив король ключникові.

— Буду німий, як могила, як золота рибка!

І тоді в глибокій пітьмі пролунали зловісні слова, що накликали страшні злигодні на народи:

— Виходить, війна.

— Так, війна.

Тієї ночі король Цинамон крадькома виїхав додому, а на стінах столиці вдосвіта розклеїли афіші:

ВЕЛИКА І НЕСПОДІВАНА ВІЙНА З БАГАТЬОХ БИТВ,

ЗА УЧАСТЮ КОРОЛЯ БАРИЛА VII І КОРОЛЯ ЦИНАМОНА,

А ТАКОЖ

НАРОДІВ ТЮТЮРЛІСТАНУ І БЛАБЛАЦИ ПОЧНЕТЬСЯ НАСТУПНОГО ЧЕТВЕРГА НА КОРДОНІ!

ПРОХАННЯ ДО ВСІХ ПРИБУТИ І ВЗЯТИ УЧАСТЬ У ЦЬОМУ ІСТОРИЧНОМУ ВИДОВИЩІ!

— О-о-ох! — злякано писнуло кілька голосів.

Обгоріла гілка тріснула, і рій іскор шугнув над розжевреним багаттям.

— Цитьте, — шепнула, нахиляючись, Хитруся, — цитьте, малята…

— З ким це ти розмовляєш? — спитав здивований капрал Пипоть.

— Ах, не звертай на мене уваги, це я так, від хвилювання, — і лапкою стріпнула шубку.

— Розказуй, розказуй далі, — попросив Мишібрат.

Початок воєнних дій

Півень вибив з люльки попіл.

Зірвав травинку й почистив цибух, потім заходився знов натоптувати ЇЇ тютюном.

— Коли оголосили мобілізацію, вулиці зашуміли велелюдними процесіями, зарябіли величезними написами: «Не віддамо Тютюрлістану!» або «Всі за алебарди!» та «Стережіться шпигунів!», бо вже було помічено двох сорок, які розпитували, чи довго ще після смеркання відчинені міські брами. З поважним і гордим виглядом радники простували по накази до замку. Юрби кричали «ура», грали оркестри, жінки кидалися на шию солдатам, цілували всіх гвардійців, що здалеку поблискували панцерами й подзенькували шаблями та острогами. Кожного, хто мав щось гостре й напускав на себе войовничий вигляд, засипали квітами, він ставав мало не героєм і вештався по вулицях, погрожуючи ворогам. Оплесками зустріли навіть одного дідка, який ходив з чималенькою банкою маринованих рижків у руках. Тоді ж таки побили безневинного блазня, бо само «бла» видалося городянам дуже підозрілим. До пізньої ночі місто гуло, мов підкурений вулик: тупотіли гінці, грюкали двері арсеналу, сяяли смолоскипи подвоєної варти на мурах. Ми готувалися до війни.