Вирвані сторінки з автобіографії
Шрифт:
Але це також не є точним визначенням - засадництво. Бо ці дві речі, які для мене є винятковими, осібними поміж усього решти - не є речами у звичному розумінні. І не є поняттями. Вони занадто реальні, щоб дати їм назву, означити межі, які би вмістили в собі весь огром їхньої ж таїни.
Сама таїна закодована в тому, чого ми не спроможні ані пізнати, ані розгадати.
Ніколи.
За жодних умов.
Хоча - це всього лише дві (дві!) маленькі таємниці, над незмінною суттю яких б'ється розумне людство від печерних часів і до сьогодні.
...Фільм
Які вони різні - печерні часи художньої уяви Гібсона і печерні часи першої половини XX століття, про які йдеться в моїй новелі! Проте, як для персонажів Гібсона, яких називали як не Прудкою Черепахою, то Лапою Ягуара, так для моїх Тимофія, Естер чи Хани - часи однаково печерні (без огляду на календар). Попри те, що в одному часі найвищим досягненням людського розуму був лук із стрілою, а в іншому - зброя масового враження: ідеологія.
30
Назва американською фільму.
31
Назва новели (У кн.: Нація. Одкровення (Львів: ЛA «Піраміда». 2006).
Але що за печерним чоловіком на ім'я Майже, що за Тимофієм, який спізнав «принад» Першої світової війни, за кожним із них женеться, захекуючись, смерть. У парі з любов'ю. І швидкість їх наздоганяння - космічна.
Проте саме на пограниччі смертельної облави - Любові і Смерті - у багатоборстві заради Життя схрещуються всі троє: Людина, Смерть і Любов. З однаковою силою пристрасті що в печерну добу, що в добу модерну.
Ось вони - ті троє, яких жодного разу я не обминула й обминутися з ними не зможе мій читач. Вони йдуть назирці за мною, як переслідувачі, як екзаменатори: чи ти не забула про найголовніше? І, сама того не бажаючи, я стаю залежною від примхи і заручницею великодушності трьох - Людини, Любові і Смерті.
...Напевно, в своїх здогадках я помиляюся, але, чомусь, здається мені, що людина завжди волочить за собою дві тіні. Перша тінь називається смертю.
Та слід у слід за людиною в незмінному смертельному ореолі другою тінню неодмінно блудить любов.
І ніхто не знає, чий ореол густіший.
І хто ж усе таки на півкроку швидше?!
І чому ці тіні - завжди тільки наввипередки?
І чому обидві однаково хитрі: кожна відповідно до своєї фантазії майструє свої капкани з особливою - єзуїтською - філігранністю на одну-однісіньку, малу-малесеньку, як правило, незахищену імунітетом байдужості чи апатії до життя, Людину.
І чомусь те майстрування майже завжди синхронне.
Я це називаю засідкою з тіні. Та засідка - це також тільки тінь. Блідий двійник її Величності Смерті або її Високості Любові. (Розпізнавайте на здоров'я, якщо натрапили на засідку!).
Інших незнишуваних засідок-капканів,
А з цими двома - ніяк.
«Любов - це відсутність страху» - каже моє нарешті ущент пошматоване серце. Але я вже справді не боюся ні його відчайдушної мови, ні того, що колись навіки позбавило мене страху, - самої Любові. Вона мене розірвала на шматки, як розриває, напевно, людину міна чи граната. Однак я не хотіла б уже ніколи знову здокупити своє серце, зшити його надірвані волокна, продути клапани для того, щоб колись прокинутися з відчуттям цілого! непристойно здорового серця.
Я не знаю, але й не хотіла б ніколи знати, чому й навіщо моє серце колись іскрилося попереду мене... попереду мого розуму і глузду... наперекір іншому серцю, яке билося до мене з такою ж силою, з якою билося моє - від нього, але до серця іншого...
І це називалося так само просто, як і незбагненно - Любов.
Любов боліла, пекла, несамовитіла, ридала, проклинала, захлиналася, хмелила, прощалася і прощала, вбивала і відроджувала, пестила і шмагала, ні на день ніколи не покидаючи мене, так і залишившись поміж тим найбільшою загадкою.
Але коли про неї, задля якої позбулася страху, я дізнаюся все ,– тоді, мабуть, моя земна місія завершиться. І я піду собі самотужки дізнаватися про те, про що ніхто й ніколи і ніде у світі не дізнається правду.
...«Маріє, ти завжди впадаєш у крайнощі», - не раз мені каже не один мій читач. Так каже і мій чоловік, очевидно, поділяючи мою думку, що двоє людей, які люблять одне одного упродовж тривалого часу - це також крайнощі. Але, Господи, праведний Боже... якби ти так зробив, щоб я ніколи не позбулася їх - отих пречудових крайнощів!..
...І тому я знаю з точністю до секунди, коли наступить кінець світу: тоді, коли буде знайдено формулу Любові й розгадано загадку Смерті й Потойбіччя.
У тій сухій формулі фігуруватимуть мікрони й атоми... фізика й хімія в екстазі зростуться, як сіамські близнюки... майбутній нобеліант в уяві вже виголошуватиме свою промову, розкланюючись перед членами королівської академії в надії на виняткову оцінку виняткового свого відкриття...
Однак поважна й мудра Біла Жінка усміхнеться на те з-під білої своєї намітки, сховавши усміх у незморщене лице, і накриє щасливого першовідкривача чорним чи білим саваном іще до того, як його праведні труди знайдуть свого адресата... і мудра Жінка спровадить його на небеса, на оті співані-переспівані, видимо-невидимі бездонні небеса, де немає ні смутку, ні печалі... ні нашого знання про них... нема ні нас, ні того, хто за всі земні багатства і статки відхилив би браму ще одної таємниці, неприступної людині від печерних часів до часів модерних: таємницю Смерті.