Вирвані сторінки з автобіографії

Матиос Мария Васильевна

Але мені дуже зле, коли мінними полями нашої історії замість саперів ідуть шеренги грубих і безпардонних мінерів. Тих, хто не боїться ні совісті, ні Бога, збурюючи людей одне проти одного не задля самих людей чи якоїсь Великої Істини, а задля своїх корисливих цілей на дуже коротких дистанціях.

Понад усе я хочу перервати цю згубну традицію колотнеч, розколів, провокацій. І зробити це Словом, яке змушує Думати.

Я не втомлююся стверджувати, що це так просто - бути терпимим одне до одного, лагіднішим і добрішим.

Тим більше, коли знаєш, що життя коротке. Зокрема й для любові.

Як знаєш і те, що й любові мало на одне життя.

Хіба

це не переконує кожного з нас, що треба чути один одного?! Навіть, якщо ступінь слуху і розуміння почутого у нас - неоднаковий.

Марія МАТІОС,

квітень 2010 p.,

Київ

РОЗТОКИ

«Раз заїхали ми високо на гору Німчич і бачили звідти при заході сонця щось таке гарне і срібне, як мрія.

Кажуть, що зветься Розтоки, але я думаю, що то ніяк не зветься і що його вже тепер там нема, бо щось такого може показатись тільки раз і зникнути, а вже якби хто вдруге хотів би те саме побачити, то не знайшов би».

(Леся УКРАЇНКА у листі до О. КОБИЛЯНСЬКОЇ про своє перебування у Вижниці у Ганни МОСКВИ, 1901 року).

«Приїжджайте до нас навесні,

Коли піниться клекіт в потоках.

Як лунають весільні пісні,

Приїжджайте у наші Розтоки.

...Як згадаю - стишу кроки.

Ой, Розтоки, ой, Розтоки».

(Із розтіцької весільної пісні, слова - мої, написані 1976 року для шкільної агітбригади, що виступала на полонинських колгоспних фермах).

Уперше у велику історію я «втрапила» в неповних 9 років, у своєму селі Розтоки, ідучи зі школи. Просто на 488 сторінку втрапила. І «красуюся» там понині.

А що історія була не така, щоб велика - але Що занадто товста (сімсотсторінкова), а ще дуже з абрехана, - я зрозумію не так швидко, як у неї втраплю тоді, у свої дев'ять років.

Щоб вам легше орієнтуватися у часі, просторі та людях, я розкажу детальніше, де це і як це було.

Моя мама й потепер каже, що наш - Путильський - район (Чернівецької області) - «у дідька

за дверми». І туди завжди раніше посилали фахівців усіх рівнів, «як на каторгу» (бездоріжжя, віддаленість від обласного центру і т. д.). Зараз далеко не так, але багато в чому так само.

Село Розтоки до хрущовської адміністративної реформи належало до Вижницького - набагато цивілізованішого - району. У мене в метриці, до речі, так і записано: місце народження - Розтоки, Вижницького району. Зате у решті документів - уже район Путильський. Добре, що я не лаштуюся на пенсію. Бо певно, довелося би доводити, що ти - це ти. І це саме ті Розтоки. (Як свого часу моя мама доводила, що вона не Полярія, а таки Павліна. Полярією її зробили грамотні представники радянської влади 1944 року, після визволення «від Румунії», коли з голосу робили перепис місцевого населення. Ото й записали у своїх «таємних протоколах» чотирирічну Павліну Матіос Полярією. Про що мама довідалася, лише оформляючи документи на пенсію, через що могла мати велику катавасію, якби не обласний архів).

Мої чудові земляки і потепер усіма правдами-неправдами намагаються і лікуватися у Вижниці, й скуповуються там також. Наш теперішній райцентр Путила - Сторонець-Путилів до приходу радянської влади, або просто Сторонець за часів Юрія Федьковича. Історичну назву райцентрові

не повертають, хоча в народі топонім Сторонець не витравила жодна влада. Так і говорять:

– Іване, куда ідете?

– Куда автобус буде. Або до Віжниці, або у Сторонець.

Отже, «Розтоки розташовані на правому березі річки Черемошу, за карпатським перевалом Німчичем, на шосейному шляху, що з'єднує Вижницю і Путилу, за 30 км від райцентру, за 15 км від залізничної станції Вижниця.

Назва походить від слова «розтоки», що означає місце розгалуження річки на окремі русла.

На лівому березі Черемошу знаходиться також село Розтоки (нині село Косівського району Івано-Франківської області).

В ряді письмових джерел нинішні Розтоки мають назву Тисова Рівня (тобто рівнина, на якій росли тисові дерева).

Найдавніша письмова згадка про село належить до 1501 року, коли було встановлено кордон між Польщею і Молдавією по Черемошу, а Розтоки на правому березі відійшли до Молдавського князівства».

Із книги «Історія міст і сіл УРСР у двадцяти шести томах. Чернівецька область». К., Головна редакція Української Радянської енциклопедії АН УРСР, 1969.
– с. 481. Голова головної редколегії - П. Тронько.

Отже, «ми» дуже старі - нам (Розтокам) 2011 року виповниться «гарантованих» 510 років.

Історію своєї родини я знаю до 1790 року. Отже, «нам» - Матіосам - також, дай Боже, кожному: 220 років.

Що з нами було до того, тоді й далі буде - розказує наука, документи, брехливі й совісні люди. Одне слово, розказують багато, а правду знає наперед - лише Бог.

А на той час, 1969 рік , ця книжка - «ІСТОРІЯ МІСТ І СІЛ УРСР ...» - була пречудова, бо в ній «особлива увага приділена висвітленню героїчної боротьби трудящих проти колоніального гноблення турецьких феодалів, польських панів, австрійських баронів і румунських бояр, проти капіталістичного гніту, політичного безправ'я, національної дискримінації і політики онімечування та румунізації» (с. 7).І коли б не наука - не знали би ми про себе нічого, як «синє за нігтем». Та мизавжди «під дахом» - про насзавжди хтось думає. Якщо й не про НАС, то про нашу історію - точно.

Думали й тоді, коли тлумачили світові нас і про нас , бо «методологічною основою написаная історії міст і сіл області були твори класиків марксизму-ленінізму, рішення партійних з'їздів та пленумів ЦК КПРС і ЦК КП України» (с. 6).

Розумієте! Це пленум ЦК дав моїм пращурам право поселитися між горбами, де «дідько каже «добраніч», розчистити і розорати праліси для обробітку землі, скластися на господарку, продовжувати рід - і тривати у часі доти, поки Бог не скаже «добрийдень!», а люди - «до побачення...».