Вишневі усмішки. Заборонені твори (збірник)
Шрифт:
Бадьоро на скелі, стежками крутими, з піснею нашою розлогою:
По цей бік гора,По той бік друга…Поміж тими крутими горамиСходила зоря…І голос лунає, лунає, лунає… Розлягається… Так… сажнів із п’ять розлягається… Вгору! Вгору!
– Ху-у-у! Хи… по той бік… гора… А високо, лиха його година візьми!
– І по цей бік друга-а-а! Ху-у-у! Сів!
Дивись! Нам, туристам, іще ж і далеко! …Ану бадьоріше! Легені на всю дихатимуть! Кров окислятиметься!..
Ой! Чи воно там ще високо? Сів!
Ху-у-у!
Ану підводься, туристе!
О-о-ох!
Уго-о-о-ру! Ще ж і далеко в ту г-о-о-ру!
Сів!
……………………………….
Ану вставай!
Сів!
……………………………….
Ану…
Сів…
……………………………….
Сів…
……………………………….
Сів…
……………………………….
Сів…
……………………………….
Сидю…
……………………………….
Хто там? Може, яка спасенна душа внизу є? Ловіть мене, переймайте нас, туристів, бо чогось кляті ноги не хотять гори дотримуватись… Ох!
…Пошли, Господи, на дорозі не кедра вже ліванського, а хоч нашу рідну бузину, щоб хоч за що-небудь було зачепитися, бо, їй-бо, й черепків не позбирають…
…За сосну вхопивсь!
Ох!
……………………………….
І лежав на ліжку, як Ісус Христос, бо литки мов гвіздками попробивано!
Легені розправиш – ноги покарлючить… Ноги розправиш – легені покарлючить…
Туристи, одне слово!
Природа й люди
Ні, вірніше, не «природа й люди», а навпаки – «люди й природа»…
Які ото, значить, люди до кримської природи їдуть і як ота сама кримська природа на людей тих упливає й що з того впливу природного буває…
Ще в Севастополі на вокзалі…
– Ох, стомився, знаєте, до чортів!.. Голова – ну нікуди. Хоч викинь! І, знаєте, «верхушки»… І видих там і згук тупий! Температура почала оце останні місяці підноситись! Охляв, що називається, зовсім! Працездатність упала… Ледве-ледве дотяг оце до травня… Комісія просто сказала: «Їдьте! І що швидше поїдете, то краще! Поїдете, – каже, – подихаєте кримським повітрям, відпочинете, поправитесь!..» А я думаю, що навряд, щоб уже я поправивсь. Сили ні на жменьку! Та воно й не диво: сім років революції, як у казані кипів… Тепер і комісії, і підкомісії, і конференції, і наради… Чого тільки не везеш?! Як ти його везеш, так і сам не знаєш! Інерція, мабуть! Та ви подивіться на мене: хіба в 26 років такі люди бувають? Та я дід уже! Оце їду та й не вірю, що що-небудь вийде… Просто їду, щоб потім не жалкувати, що не скористав з можливості побувати в Криму. Приїду, ляжу і пролежу цілих два місяці… Ні ногою, ні рукою… Просто лежатиму… За всі сім років одлежусь! Якби тільки в таку санаторію потрапити, щоб менше того галасу, щоб без шуму, без гаму… Тільки лежати, дихати, відпочивати… А головне – лежати, лежати, лежати… Чи довго нам їхати?! Хоч би швидше! Ой, лежати! А ви так само: відпочивати? Легені?
– Ні! Командировка! Треба подивитись, як там люд трудящий поправляється…
– Не хворі, значить! От щасливий! А я – лежати! Тільки лежати! Поправитись, хто й зна чи поправлюсь, а одлежусь – так уже одлежусь!
І вдивляєшся в його стомлені очі, такі сумні-сумні, і в сіре обличчя вдивляєшся: воно бліде-бліде, аж сіре, і синьоваті губи,
«Да-а-а… – думаєш, – перетерло людину… Революція – не танок… Вона міцно бере червоними руками, аби тільки втримався!..»
Вже в санаторії. Через тиждень…
– Здрастуйте!
– Здрастуйте!
Голена голова, голена борода, білий костюм, на голові тюбетейка, сандалі на ногах, обличчя вже червонувате, з легкою смагою, в очах блиск і чортики… В руках кримський ціпочок, і ціпочок той у руці вивертом, вивертом…
– Ну, що? Як? Лежите?
– Так, полежую потроху. Та чого, власне, лежати: і походити тут непогано… Му-гу-гу! «Харашо жить на востоке-е-е!..»
– Поспівуєте?
– Та чого ж не поспівувать? А ви як?
– Та нічого. Ходжу, придивляюсь потроху!
– Сумний ви якийсь! Чого ви?! Така природа, так чудесно навкруги… А ви похнюпились… Веселіше!.. А-а-а… Товариш Надю! Куди? На пляж? І я з вами! Пробачте, товаришу… «С той поры как стала шансонеткой я, мої друз’я, на сцене його я-я-я!» Тру-ля-ля! Товаришу Надю! Ану, наввипередки!..
Через два тижні… Вечір… Місяць…
– Добрий вечір!
– Добрий вечір! Куди ви таким вистрибом?
– Не бачите хіба? Місяць он підводиться! Піду посиджу трохи… «Місячні ванни»! Не пробували? Ех, ви! «Чу-ра-рара-ра! Ку-ку!»
– Поправляєтесь?!
– А чого ж мені не поправлятись?! Дурниці! Хіба вже я такий хворий?! Ну, бувайте! Агов! Ого-го-го!..
– Я тут (тоненько).
– Іду-у-у.
Через місяць…
Сміються очі… Чорне, з здоровим лиском обличчя… Тужавлять ноги! Меткий погляд! Різкі рухи! Ціпок у руках млинком! На місці – підстрибом… По проспекту – орлом…
А в руці – смуглява Надя.
– Ха-ха-ха!
– Хи-хи-хи!
І бризки навкруги! І весело! І все сміється!
І сміятимуться наради, іграшками будуть конференції… «Хар-рашо жить на востоке-е!»
Бережком!.. бережком!
До Ялти?! Та верстов, мабуть, із дванадцять! Отак понад пляжем он до тієї будки, а потім праворуч, угору стежка пнеться виноградниками… Так по тій стежці вийдете на сошу й сошею, сошею… до самісінької Ялти… Це недалеко… По дорозі Нікітський сад… А од саду вже і Ялту видать… Години за дві в Ялті будете. Ще й не смеркне…
Ну, ходім!
Кинули оком в останній раз на парк у Гурзуфі, де відпочивав Пушкін, на будинок, де він гостював у генерала Раєвського, на Аю-Даг, що чекає на Аллахів наказ – встати й знову трощити все на шляху своїм, бо ж таки забувають правовірні і Аллаха, і його пророка Магомета…
Ходім, ходім! Понад пляжем, а потім стежкою виноградниками! Ходім!
І пішли…
Отак, як просто дивитись, – дорога. Це нічого…
А отак, як голову задерти, – сонце, кримське сонце! Це вже «чого»… Ой, якби ви знали, як воно пече! І особливо тоді пече, коли ви не знайдете візника і коли вам треба йти пішки дванадцять верст (кримських верст), і ви вже лазили на скелі, шукали Пушкінового платана, ходили до його будинку й повиміряли всі гурзуфські вулички, шукаючи якої-небудь хоч коростявої субтропічної шкапини, щоб у Ялту вас одвезла…