Вишневі усмішки. Заборонені твори (збірник)
Шрифт:
А письменник – ні. Про письменника подай, обов’язково подай: що впливало на його світогляд, що його оточувало, що організовувало його ще тоді, коли він лежав у матері під цицею й плямкав губами, зовсім не думаючи про те, що колись доведеться писати свою автобіографію.
А от тепер сиди й думай, що на тебе вплинуло, що ти на письменника вийшов, яка тебе лиха година в літературу потягла, коли ти почав замислюватися над тим, «куди дірка дівається, як бублик їдять».
Бо письменники так, спроста, не бувають.
І от, коли пригадаєш життя своє, то приходиш до висновку, що таки справді письменника супроводять в його житті явища незвичайні,
Підскочать оті явища – і записала людина.
Головну роль у формації майбутнього письменника відіграє взагалі природа, а в українського письменника – картопля, коноплі, бур’яни.
Коли є в хлопчика чи в дівчинки нахил до замислювання, а навкруги росте картопля, чи бур’ян, чи коноплі – амба! То вже так і знайте, що на письменника воно піде.
І це цілком зрозуміло. Коли дитина замислиться й сяде на голому місці, хіба їй дадуть як слід подумати?
Зразу ж мати пужне:
– А де ж ти ото сів, сукин ти сину!? Нема тобі за сажем місця?!
І «знімайсь» моментально. І натхнення з переляку розвіялось.
Тут і стає в пригоді картопля.
Так було й зо мною. За хатою недалеко – картопля, на підметі – коноплі. Сядем собі: вітер віє, сонце гріє, картоплиння навіває думки про всесвіт, про космос, про соціалізм.
І все думаєш, думаєш…
Аж поки мати не крикне:
– Піди подивися, Мелашко, чи не заснув там часом Павло? Та обережненько, не налякай, щоб сорочки не закаляв. Хіба на них наперешся?!
З того ото й пішло. З того й почав замислюватись. Сидиш і колупаєш перед собою ямку – все тебе вглиб тягне. А мати було лається:
– Яка ото лиха година картоплю підриває? Ну, вже як і попаду!!
Пориви чергувались. То вглиб тебе потягне, – тоді ото ямки колупаєш, то погирить тебе в вишину, на простір, вгору кудись. Тоді лізеш у клуні на бантину горобці драти або на вербу по галенята.
Конституції я був нервової, вразливої змалку: як покаже було батько череска або восьмерика – моментально під ліжко й тіпаюсь.
– Я тобі покажу бантини! Я тобі покажу галенята! Якби вбився зразу, то ще нічого. А то ж покалічишся, сукин ти сину!
А я лежу було під ліжком, тремтю, носом сьорбаю й думаю печально: «Господи! Чого тільки не доводиться переживати через ту літературу!»
Із подій мого раннього дитинства, що вплинули (події) на моє літературне майбутнє, твердо врізалася в пам’ять одна: упав я дуже з коня. Летів верхи на полі, а собака з-за могили як вискочить, а кінь – убік! А я – лясь! Здорово впав. Лежав, мабуть, з годину, доки очунявся… Тижнів зо три після того хворів. І отоді я зрозумів, що я на щось потрібний, коли в такий слушний момент не вбився. Неясна ворухнулася в мені тоді думка: мабуть, я для літератури потрібний. Так і вийшло.
Отак між природою з одного боку та людьми – з другого й промайнули перші кроки мого дитинства золотого.
Потім – оддали мене в школу.
Школа була не проста, а «Міністерства Народнього Просвєщенія». Вчив мене хороший учитель Іван Максимович, доброї душі дідуган, білий-білий, як білі бувають у нас перед зеленими святами хати. Учив він сумлінно, бо сам він був ходяча совість людська. Умер уже він, хай йому земля пухом.
Любив я не тільки його, а й його лінійку, що ходила іноді по руках наших школярських замурзаних. Ходила, бо така тоді
Де тепер вона, та лінійка, що виробляла мені стиль літературний? Вона перша пройшлася по руці моїй, оцій самій, що оце пише автобіографію. І бачите, як пише? «Як муха дише». А чи писав би я взагалі, коли б не було Івана Максимовича, а в Івана Максимовича та не було лінійки, що примушувала в книжку зазирати?
У цей саме час почала формуватися й моя класова свідомість. Я вже знав, що то є пани, а що то – не пани. Частенько-бо було батько посилає з чимось до барині в горниці, посилаючи, каже:
– Як увійдеш же, то поцілуєш барині ручку.
«Велика, – думав я собі, – значить, бариня цабе, коли їй ручку цілувати треба».
Неясна якась тоді була в мене класова свідомість. З одного боку – цілував барині ручку (явна контрреволюція), а з другого – клумби квіткові їй толочив. А раз заліз на веранду і понабурював у хатні квіти (явні революційні вчинки).
Чистий тобі Мандональд. Між соціалізмом і королем вертівся, як мокра миша.
Але вже й тоді добре затямив собі, що пани на світі є. І як, було, бариня накричить за щось та ногами затупотить, то я залізу під панську веранду та й шепочу:
– Пожди, експлуататоршо! Прийде жовтнева революція! Я тобі покажу, як триста літ із нас… і т. д. і т. ін.
Оддали мене в школу рано. Не було, мабуть, мені й шести літ. Провчився я там три роки, скінчив школу. Прийшов додому, а батько й каже:
– Мало ти ще вчився. Треба ще кудись оддавати. Повезу ще в Зіньків, повчись іще там, побачимо, що з тебе вийде.
Повіз батько мене в Зіньків, хоч і тяжко йому було тоді, бо вже нас було шестеро чи семеро, а платні він у поміщиці діставав вісімнадцять чи двадцять карбованців на місяць. Проте повіз і віддав мене у Зіньківську міську двокласну школу.
Отут мені й повернути б було на «неокласицизм», бо вчилися ми разом із М. К. Зеровим [2] . Так я не схотів. Самі ж знаєте, неокласиком бути – силу треба терпіння. Читай Горація, Вергілія, Овідія [3] та інших Гомерів [4] . А бути сучасним письменником – значно легше. Нічого собі не читаєш, тільки пишеш. І всі задоволені. Так що наші з М. К. Зеровим стежки розійшлися. Він – на Рим, я на – Шенгерієвку.
2
…вчилися ми разом із М. К. Зеровим. – Ідеться про українського поета, перекладача й літературознавця Зерова Миколу Костянтиновича (1890—1937), який у двадцятих роках належав до літературного угруповання неокласиків.
3
Читай Горація, Вергілія, Овідія… – Ідеться про римських поетів, які жили в останні десятиліття перед новою ерою.
4
Гомер – давньогрецький поет, який жив орієнтовно між XII і VII ст. до нової ери. Гомера вважають автором епічних поем «Іліада» та «Одіссея».