Воццек & воццекургія
Шрифт:
По Сорокового Квітня,
По бульвару Місійнім —
За місто йдуть обози
Асенізаційні.
(Підкреслення моє — В.Є.)
Перекладач Микола Лукаш іронічно вводить своє прізвище в перелік вулиць. Очевидно така гра видалася Іздрикові до болю рідною, і він вирішив продовжити її.
102
« п'ята графа в паспорті» — графа паспорта СРСР, в якій записувалася національність. В паспортах нового зразка скасована як дискримінаційна.
103
« А
104
«… сіамською почварою Бойля-Маріотта (…) зникає королівська голова» — Робер Бойль (1627-91) — англійський фізик, хімік і філософ, один з творців сучасної хімії. Едмі Маріотт (1620-84) — французький фізик, незалежно від Бойля сформулював т.зв. «закон Бойля-Маріотта», відкрив «сліпі плямки» в очах, демонстрацією яких розважав Людовіка XIV: під час досліду слід було в особливий спосіб дивитися на зображення короля, поволі наближаючи його — в якийсь момент через сліпу плямку починало здаватися, ніби в короля зникла голова.
105
« що зірки на небі — то тільки одна з вистав у театрі Бога» — чергове цитування «Індії» Юрія Андруховича. Знову цитується концертний варіант. У друкованих виданнях цей рядок виглядає так: « Що зірки на небі — це, власне, одна з вистав у театрі Бога».
106
« доля Ґей-Люссака» — Жозеф Ґей-Люссак (1778–1850) — французький фізик і хімік.
107
« Хомський, можливо, назвав би їх взаємоапофатичними» — натяк на героя новели Володимира Єшкілєва «Парадокс Хомського», винахідника від'ємної, апофатичної мови. Хомський також — один із персонажів «Рекреацій» Юрія Андруховича.
108
« Великий сліпий Хорхе напевно заговорив би про два дзеркала, що вдивляються в безконечний ряд взаємних відображень» — Іздрик нібито відсилає нас до Боргеса, якому безумовно належать всі можливі прерогативи на подібні філософеми, однак нам також бачаться тут паралелі з фрагментом «Некрополя» Тараса Прохаська: «… як завжди появилася несподівана рекомбінація — в такім разі «Некрополь» є віддзеркаленням віддзеркалення, система дзеркал, яку можна продовжувати ще і ще (Млинарський був певен, що то дзеркала не венеціанські, а ще якісь давніші, срібні і тьмяні, котрі відчутно розгублюють зображення, перекидаючи його з одного в інше, та й перше дзеркало дає чіткий відбиток лише при дотриманні певної фокусної відстані)». (Див. Четвер № 4, 93, с.19).
109
« Любанський згадав би про…» — далі йде відверте наслідування Андруховича (згадаймо хоча б карнавальні епізоди з «Рекреацій»), виконане, втім, не без хвацькості. Зайвий доказ на користь того, що під іменем Карпа Любанського зображено Юрія Андруховича.
110
« дотепної повісті красунечки Solange Marriot (…) «Rien du tout, ou la cons'equence» — йдеться про текст Станіслава Лема з його книги псевдорецензій на неіснуючі літературні твори «Досконала порожнеча» ( Stanislaw Lem. Dziela. Doskonala pr'oznia. Welko's'c urojona. Krak'ow-Wroclaw, 1985). Рецензована повість чи, як названо її Лемом, антиповість «Ніщо або Консеквенція» є саме таким твором, про який мріє ліричний герой «Воццека». Лем змальовує літературний твір, який практично написати неможливо, адже в ньому йдеться про ніщо, тобто не йдеться ні про що, тобто він сам є нічим. « Що іще залишається?— пише Лем. — Нічого, крім роману з нічим. Бо той, хто бреше (а письменник, як відомо, повинен брехати) про ніщо, той вже напевно перестає бути брехуном», а на цьому, — перестати бути брехуном, — як видається, чомусь дуже залежить авторові «Воццека», незалежно від того, чи це Іздрик, чи сам Воццек. Він постійно повертається до щойно сказаного, підозрюючи власні найвідвертіші вправи у постмодернізмі. Читаємо в Лема далі: « Та повість не закінчується: вона припиняється, перестає бути. Мова, котра напочатку, на перших сторінках певна себе, наївна, тверезо переконана у власній суверенності, підточена в мовчанні зрадою, ні, радше — опановуючи правду про
111
« над подібним завданням безуспішно бився згаданий раніше Кортасар» — йдеться, очевидно, про роман «Гра в класи», в якому Кортасар заклав можливість нелінійного, неконсеквентного прочитання. Більш сучасні та актуальні приклади подібних спроб в літературі (В. Пєлєвін, А. Мак Ін) Іздрикові, судячи з тексту «Воццека», не відомі.
112
« знимок Саудека, де вона оголена цілує чоловічу руку» — на одній з найвідоміших світлин Саудека справді зображено жінку, яка цілує чоловічу руку, однак жінка не оголена. Про існування інших варіантів цієї композиції нічого не відомо.
113
« У товаристві Версаччі» — на час написання роману знаменитий модельєр ще був живим. Не відомо достеменно, що саме мав на увазі автор, уводячи його в коло персонажів.
114
« До завтра» промовляєш стиха, і, залишаючи від «я-ти-він» лише дещицю неіснуючого «я»…» — цікавий приклад своєрідної Іздрикової релігійності, коли трансцедентне уможливлюється в тексті як подолання обрію сьогодення і перекидається через обрій (в романі він означений метачасовою «добою» Воццека) в майбутнє «дещиці неіснуючого «я»», тобто метафізичного знаку особистості. Цей приклад ще раз наводить на думку, що навіть такий послідовний реалізатор принципів постмодерністського текстотворення, як Іздрик потрапляє щодо деміургійної необхідності, схованої в інтертекстуальності наших днів, у ситуацію «прийшла коза до воза». Зовнішня подібність деміургійних практик до теологічних, ілюстрована наведеним прикладом, помічена навіть непросвітленою суч. укр. літ. критикою. Так, Ігор Бондар-Терещенко, ненависник Андруховича (а іже з ним і всього постмодернізму), пише: «(…) Дискурс, що описує приховані від нашої свідомості механізми творення «колективного підсвідомого», є теологічним. От лишень сьогоднішня теологія зациклилась на засобах організації дозвілля — зокрема Андрухович у власній рубриці «Парк культури», провадженій ним у газеті «День», пише здебільшого про свята, фестивалі та карнавали, себто про ті тотальні симуляції, в яких зникає будь-яка реальність у вигляді, припустимо, праці.(Экий же вы, батенька, диалектик-стахановец! — В.Є.) Складається враження, ніби оспівувачі подібної естетики просто втрачають уявлення про будь-який здоровий глузд своїх творчих відправ. Замість того, щоб пам'ятати, що вони і досі заробляють на хліб у поті чола свого, наші нові теологи — лицарі комп'ютерних мереж, представники грамотного, грошового журналізму та письмаки комерційного закрою — раптом уявили себе достоту аристократами і священнослужителями якоїсь, історично беручи, незнаної і тому підсвідомої епохи.(Камінь у мій город! — B.Є.) Скажімо, для своїх творінь Андрухович вибирає ту епоху так, що навіть для постмодерністської історії вона — ілюзія.(Пан Ігор не читали Льотара. — B.Є.) Його власні міти, казки та легенди знаходяться ніби як поза межами самої історії, на рівні невидимої протограматики, яка формує уяву читача(…)»(«Українська культура» 3'98, с. 8–9).
Приємно спостерігати, як вихідці з інших сфер метапростору (пан Бондар-Терещенко вийшов з «Українського засіву») починають відчувати передбачену нами нову епоху в літературі, навіть якщо деміургію вони плутають із теологією, а «внутрішню енциклопедію» автора називають «невидимою протограматикою».
115
МУЕАЛ — Мала Українська Енциклопедія Актуальної Літератури. — Івано-Франківськ: Лілея-НВ, 1999 р. (прим. ред.)
116
Переклад з польської
117
Якби не було на світі нещастя, можна було б припустити, що ми живемо в раю (фр.)
118
О, моя Лоліто! В мене є лише слова для гри (англ.)
119
Цей текст є першою частиною есею Іздрика «Станіслав: туга за несправжнім», опублікованого в журналі «Плерома» 1–2'96