Вогнем i мечем. Том другий
Шрифт:
— Мерщій давай його! — закричав король, плеснувши в долоні. — Нехай зніме з душі журбу. Давай його сюди, Христом-Богом прошу!
Тизенгауз зник за дверима, і по хвилі замість нього на порозі з'явилася висока незнайома постать.
— Підійди-но ближче, ласкавий пане! — попрохав король. — Ще ближче! Ми раді тебе бачити!
Рицар підійшов аж до столу. Вигляд у нього був такий, що король, канцлер і староста ломжинський від подиву сахнулися. Перед ними стояв страшний чоловік, а радше, привид: подерте на шматки лахміття ледве прикривало його виснажене тіло, посиніле обличчя
Король і обидва вельможі дивилися на нього широко відкритими очима. Цієї миті двері відчинилися, і юрбою зайшли сановники, військові й цивільні: генерали Убальд і Арцишевський, підканцлер литовський Сапега, староста жечицький, каштелян сандомирський. Усі, зупинившись за спиною в короля, дивилися на прибульця, а король спитав:
— Хто ти?
Бідолаха розтулив рота, хотів щось сказати, але судома звела йому щелепу, борода затремтіла, і він лише зміг прошепотіти:
— Зі… Збаража!
— Дайте йому вина! — пролунав чийся голос.
Миттю подали повен кубок — прибулець через силу його випив. Тим часом канцлер зняв із себе делію [86] і накинув йому на плечі.
— Можеш тепер говорити? — спитав перегодя король.
— Можу, — трохи впевненіше відповів рицар.
— Хто ти?
— Ян Скшетуський… гусарський поручик…
— У чиїй службі?
— Воєводи руського.
Шепіт пробіг залою.
— Що там у вас? Що чути? — гарячково допитувався король.
86
Підбитий хутром верхній одяг.
— Злидні… голод… самі могили…
Король затулив рукою очі.
— Ісусе Назаретський! Ісусе Назаретський! — тихо повторював король.
За хвилю він знову спитав:
— Довго ще зможете протриматися?
— Пороху нема. Супротивник біля самісіньких валів…
— Багато його?
— Хмельницький… Хан з усіма ордами.
— І хан там?
— Авжеж…
Настало довге мовчання. Присутні лише переглядалися, розгубленість була у всіх на обличчях.
— Як же ви змогли вистояти? — спитав канцлер, не приховуючи недовіри.
Почувши ці слова, Скшетуський підвів голову, ніби до нього прибули нові сили, гордовитий вираз промайнув у нього на обличчі, і він одповів несподівано сильним голосом:
— Двадцять відбитих штурмів, шістнадцять виграних битв на бойовищі, сімдесят п’ять вилазок…
І знову настало мовчання.
Раптом король випростався і струснув перукою, як лев гривою. На його жовтавому обличчі спалахнув рум’янець, очі пломеніли.
— О Боже! — закричав він. — Годі з мене цих порад, цього тупцювання на місці, цього зволікання. Є хан чи нема його, зібралося ополчення чи ні — годі з мене, присягаюся Богом! Сьогодні ж ідемо на Збараж!
— На Збараж! На Збараж! — повторило кільканадцять могутніх голосів.
Обличчя прибульця засяяло,
— Всемилостивий королю, повелителю мій! З тобою на життя і на смерть!..
Від цих слів шляхетне королівське серце розтануло як віск і, не гидуючи відразливим видом рицаря, він стиснув обіруч його голову й сказав:
— Ти миліший мені за тих, що в атласах. Царице Небесна! За менші заслуги декому дарують староства… Тож знай, за свій подвиг і ти не лишишся без нагороди. І не переч! Я перед тобою в боргу!
А інші слідом за королем почали вигукувати:
— Не було ще доблеснішого рицаря!
— Він і з-поміж збаразьких найкращий!
— Славу невмирущу ти здобув!
— Як же ти через козаків і татар пробрався?..
— У болотах ховався, в очеретах, лісами йшов… блукав… без їжі.
— Дайте йому попоїсти! — крикнув король.
— Попоїсти! — підтримали інші.
— Одягти його!
— Завтра дадуть тобі коня і одяг, — мовив король. — Нічого тобі не бракуватиме.
За прикладом короля усі навперебій вихваляли рицаря.
Його знову почали засипати запитаннями, на які він відповідав через силу, бо відчував дедалі більшу слабість і був уже напівпритомний. Та ось принесли попоїсти, і водночас зайшов ксьондз Цецишовський, королівський духівник.
Сановники розступилися — ксьондз був вельми учений, шанований, і слово його для короля важило мало не більше, ніж слово канцлера, а з казальниці, бувало, він про такі речі говорив, що їх і на сеймі не кожен насмілювався порушити.
Його враз оточили і заходилися розповідати, що зі Збаража прийшов гусарський товариш, що князь попри голод і злигодні й далі громить хана, котрий перебуває там власною персоною, і Хмельницького, який за весь минулий рік не втратив стільки людей, скільки під Збаражем, нарешті, що король хоче йти на виручку обложеним, хоч би навіть йому з усім військом довелося загинути.
Ксьондз мовчки слухав, ворушачи губами і щомиті поглядаючи на виснаженого рицаря, котрий тим часом перекушував, бо король звелів йому не зважати на свою присутність та ще й сам пильнував, аби той їв добре і час від часу відпивав за його здоров'я ковток із малого срібного кубка.
— А як же звати цього гусарського товариша? — спитав нарешті ксьондз.
— Скшетуський.
— Чи не Ян часом?
— Так, Ян.
— Поручик князя воєводи-руського?
— Авжеж.
Ксьондз підняв до небес зморшкувате обличчя і знову почав молитися, а потім сказав:
— Хвалімо ім'я Господа нашого, бо незбагненні шляхи, якими він веде людину до щастя і спокою. Амінь. Я цього рицаря знаю.
Скшетуський, почувши ці слова, мимоволі звернув погляд на ксьондза, але обличчя того, постать і голос були йому зовсім чужі.
— Отже, ти, ваша милость, один з усього війська узявся перейти через ворожі табори? — спитав його ксьондз.
— Переді мною пішов один шляхетний рицар, але загинув, — відповів Скшетуський.
— Тим більша твоя заслуга, якщо ти після цього зважився піти. Судячи з твого вигляду, страшний ти шлях здолав. Бог зглянувся на твою жертву, на твою доброчесність, молодість і був захистом тобі в дорозі.