Вогнем i мечем. Том другий
Шрифт:
Спливло іще півгодини — болітце так і не показалося.
Натомість тіла потопельників попадалися дедалі частіше. Ніч, страх, трупи, шум очерету, виснаження і безсоння зробили своє — у Скшетуського почали плутатися думки. Перед очима зароїлися видіння. Ось Гелена у Кодаку, а вони із Жендзяном пливуть на дубасах униз по Дніпру. Очерети шумлять, а йому вчувається пісня: «Гем, то не пили пилили… не тумани уставали Ксьондз Муховецький чекає на них із єпитрахиллю, а пан Кшиштоф Гродзицький буде весільним батьком… Дівчина цілісінький день дивиться із мурів на річку — от-от сплесне в долоні
— Ваша милость, — каже Жендзян, тягнучи його за рукав. — Панна он стоїть…
Скшетуський опритомнює. Це переплутані очеретини заступили йому дорогу. Видіння зникає. Повертається свідомість. Тепер він уже не відчуває такої втоми, бо пропасниця додає йому сили.
Гей, чи це іще не болітце?
Ні, довкола такий самісінький очерет, ніби він і не рушав із місця. Біля гирла вода має бути відкрита, отже, це іще не болітце.
Рицар іде далі, але думка невблаганно вертається до милого серцю видіння. Марно Скшетуський опирається, даремно шепоче «Помилуй мене, Боже», надаремне намагається зберегти притомність — знову перед ним Дніпро, дубаси, чайки… Кодак, Січ… Тільки цього разу видіння безладніше, багато в ньому осіб: поруч із Геленою і князь, і Хмельницький, і кошовий отаман, і пан Лонгінус, і Заглоба, і Богун, і Володийовський — усі ошатно вбрані з нагоди його вінчання, та де ж відбудеться це вінчання? Місце якесь не знайоме: чи то Лубни, чи то Розлоги, а може, Січ і Кодак?.. Вода чогось довкола, мертві тіла плавають…
Скшетуський отямлюється вдруге, а радше, його будить сильний шелест, що долинає звідти, куди він іде, — тож рицар зупиняється і прислухається.
Шелест наближається, чути скрипіння і плюскіт — це човен.
Його вже видно крізь очерет. У ньому сидять двоє козаків — один гребе веслом, другий тримає у руці довгу тичку, що здаля відсвічує сріблом, і розганяє нею водорості.
Скшетуський занурюється у воду аж по шию, щоб тільки голова лишалася над ситником, і дивиться. «Що це — звична сторожа чи вони уже йдуть за мною по сліду?» — подумав він.
Але відразу зі спокійних і недбалих рухів молодців зрозумів, що це звичайнісінька сторожа. Якби козаки напали на його слід, човен був би не один, їх пустили б кільканадцять та й людей купу.
Тим часом човен проплив мимо — шум очерету заглушав голоси тих, хто сидів у ньому. Скшетуський зловив краєм вуха тільки уривок розмови:
— Чорт би їх побрав, і сеї смердячої води казали пильнувати!
І човен зник за купами очерету — тільки козак на носі так само розмірено бив по заростях тичкою, ніби хотів полякати рибу.
Скшетуський рушив далі.
Через певний час він знов побачив під самісіньким берегом татарський сторожовий пост. Місячне сяйво падало просто на обличчя ногайця, схоже на собачу морду. Але Скшетуський уже менше боявся сторожі, аніж можливості знепритомніти. Тому він напружив усю волю, щоб добре усвідомити, де він і куди йде. Та це боріння із собою тільки збільшило його втому, і він ураз помітив, що у нього двоїться й троїться в очах, що часом ставок здається йому табірним майданом, а купи очерету — шатрами. У такі хвилини йому хотілося кликнути Володийовського, аби йшов із ним, але свідомість
Та боротися з самим собою ставало для нього дедалі важче. Він вийшов зі Збаража виснажений голодом і страшним безсонням, які вже не одного жовніра звалили з ніг. А ця нічна подорож, холодна купіль, трупний запах води, блукання по болоту, безкінечні коріння, що чіпляли за ноги, знесилили його до решти. До цього долучилися страхи, які переслідували його, і біль від укусів комарів, котрі так пожалили йому обличчя, що воно усе було заюшене кров’ю. Скшетуський відчував: якщо він найближчим часом не добереться до болітця, то або вийде на берег — і нехай його швидше спіткає те, що має спіткати, — або впаде серед цих очеретів і втопиться.
Болітце і гирло річки здавалися йому тепер дошкою рятунку, хоч насправді там мали початися нові труднощі й небезпеки.
Борючись із пропасницею, він ішов, дедалі менше дотримуючись обережності. На щастя, очерет шумів без упину. В його шумі Скшетуському вчувалися голоси людей, розмови; здавалося, це про нього гомонить ставок. Дійде він до болітця чи не дійде? Вибереться звідси чи не вибереться? Комарі тоненькими голосами співали над ним дедалі жалісніше. Ставок глибшав і глибшав — вода сягала до пояса, а згодом і до шиї. Тож рицар подумав, що, коли доведеться пливти, він заплутається у цих тенетах і потоне.
І знов його пойняла нестримна, непоборна охота покликати Володийовського, він уже й руки стулив і підніс до рота, щоб крикнути: «Міхале! Міхале!»
На щастя, якась милосердна очеретина вдарила його по обличчю мокрою бростю. Він отямився — і побачив перед собою, трохи праворуч, тьмяний вогник.
Тепер він уже не зводив очей із цього вогника й певний час стійко йшов просто на нього.
І враз зупинився, побачивши чисту смугу води, що йшла упоперек. Полегшено зітхнув. Це була річка, а обабіч від неї — болітце. «Тепер я вже не кружлятиму берегом, а зверну в цей клин», — подумав Скшетуський.
З обох боків водного клину тяглися дві смуги очерету рицар звернув, тримаючись тієї із них, до якої дійшов. За хвилину він зрозумів, що знаходиться на правильному шляху. Огледівся: ставок був уже позаду, а він ішов уздовж вузької смужки, котра не могла бути ні чим іншим, як річкою.
Вода у ній теж була холодніша.
Та невдовзі він відчув страшенну втому. Ноги в нього тремтіли, а перед очима вставав ніби чорний туман. «Якби мені тільки дістатися до берега і лягти, — думав рицар. — Далі не піду, спершу перепочину».
Та враз упав на коліна й намацав руками суху купину, порослу мохом. Це був острівець серед очерету.
Сівши на купину, Скшетуський почав витирати закривавлене обличчя й глибоко відсапувати.
За хвилю його ніздрі відчули запах диму. Обернувшись до берега, рицар побачив кроків за сто від води багаття, навколо якого купкою сиділи люди.
Сам він був якраз навпроти цього багаття, і в ті хвилини, коли вітер розхиляв очерет, міг бачити усе мов на долоні. З першого ж погляду Скшетуський розпізнав татарських конюхів, котрі сиділи біля багаття і їли.