Вогнем і мечем
Шрифт:
– А до нас надовго?
– Сьогодні під вечір на Чигирин рушимо. Раніше прощатися, скоріше вертатися. Княжа служба. Не моя воля, не мій час.
– Прошу до столу, коли намилувалися та наворкоталися, – сказала, входячи, княгиня. – Ого! Щоки ж бо у дівки палають, видно, не гаяли ви часу, пане кавалер! Та що там, так воно й має бути!
Вона поблажливо поплескала Олену по плечу, і всі пішли обідати. Княгиня була в чудовому настрої. По Богунові вона давно вже відпечалилася, до того ж завдяки щедрості намісника все складалося так, що Розлоги «cum боріс, лесіс, граніцібус et колонііс» вона могла вважати власністю своєю та синів своїх.
А багатства це були чималі.
Намісник розпитував про князів, чи скоро повернуться.
– Із
Пообідавши, пан Скшетуський із Оленою пішли у вишняк, що тягся за майданом до самого рову. Сад, як снігом, усипаний був раннім цвітом, а за садом чорніла діброва, в якій кувала зозуля.
– Хай наворожить нам щастя, – сказав пан Скшетуський. – Тільки треба запит запитати.
І, повернувшись до діброви, сказав:
– Зозулько-зозулько, скільки літ нам із оцією панною у шлюбі жити?
Зозуля зразу ж закувала й накувала півсотні з гаком.
– Дай же Бог!
– Зозулі завжди правду говорять, – сказала Олена.
– А коли так, то я ще запитаю! – розохотився намісник.
І запитав:
– Зозулько-зозулько, а чи багато хлоп’яток у нас народиться?
Зозуля, наче на замовлення, зразу ж обізвалась і накувала не більше не менше як дванадцять.
Пан Скшетуський не знав од радості, що й робити.
– Ось, будь ласка! Старостою зроблюся, їй-богу! Чула, ласкава панно? Га?
– Нічого я не чула, – відповіла червона, як вишня, Олена. – Про що запитував, навіть не знаю.
– Може, повторити?
– І цього не треба.
У таких бесідах і безтурботних жартах, наче сон, минув їхній день. Увечері після тривалого ніжного прощання намісник рушив на Чигирин.
Розділ VIII
У Чигирині пан Скшетуський застав старого Зацвілиховського у великих хвилюваннях та неспокої; той нетерпляче ждав княжого посланника, бо із Січі приходили звістки одна зловісніша за іншу. Вже не викликало сумнівів, що Хмельницький готується зі зброєю в руках розквитатися за свої кривди та відстояти давні козацькі привілеї. Зацвілиховському стало відомо, що той побував у Криму в хана, виканючуючи татарську підмогу, з якою із дня на день очікували його на Січі. Все говорило за те, що задумано великий од Низу до Речі Посполитої похід, який за участі татар міг виявитися фатальним. Гроза вгадувалась усе виразніше, чіткіше, страшніше. Вже не темна, неясна тривога розповзалася по Україні, а повсюдне передчуття неминучої різні та війни. Великий гетьман, який спершу не приймав усього цього близько до серця, зараз перевів свої сили під Черкаси, та головним чином затим, аби ловити втікачів, оскільки городові козаки і простолюддя без ліку почали втікати на Січ. Шляхта накопичувалась у містах. Подейкували, що в південних воєводствах мало бути оголошене народне ополчення. Дехто, не очікуючи звичайного в таких випадках королівського указу, відіславши жінок і дітей у замки, прямував до Черкас. Нещасна Україна поділилася на два табори: одні рушили на Січ, інші – в коронне військо; одні були за існуючий порядок, інші – за дику волю; одні мали намір зберегти те, що було плодом столітніх трудів, інші зібралися нажите це в них відняти. Невдовзі і тим і цим судилося зачервонити братські руки кров’ю власного тіла. Жахливий розбрат, перш ніж набути релігійних гасел, зовсім чужих Низові, затівався як війна соціальна.
І хоча темні хмари обложили український обрій, хоча відкидали вони зловісну похмуру тінь, хоча в надрах їхніх усе валувало й гуркотіло, а громи перекочувались із краю в край, люди поки що не усвідомлювали, яка неймовірна насувається гроза. Можливо, що не усвідомлював і сам Хмельницький, який поки що посилав краківському правителю, козацькому комісару та коронному хорунжому листи, повні скарг і нарікань, а заразом
Людьми цими були Зацвілиховський і старий Барабаш.
Старий полковник теж отримав од Хмельницького послання. Було воно знущальним, погрозливим і образливим. «Зо всім Військом Запорізьким починаємо ми, – писав Хмельницький, – прикро волати й благати, щоби в додержанні були всі ті привілеї, котрі ваша милість у себе ховали. А оскільки приховали ви їх для власного зиску та статків примноження, остільки все Військо Запорізьке вважає вас достойним полковникувати над баранами або свиньми, та не людьми. Я ж прошу вибачення у вашої милості, коли не догодив чимось у нужденному домі моєму в Чигирині об празникові св. Миколи і що поїхав на Запоріжжя, не об’явившись і не запитавшись».
– Ви тільки подивіться, добродії мої, – говорив Зацвілиховському та Скшетуському Барабаш, – як глумиться він наді мною, а я ж його ратної справи навчав і, можна сказати, замість батька був!
– Значить, він зі всім Військом Запорізьким привілеїв домагатися збирається, – сказав Зацвілиховський. – І війна, попросту кажучи, буде громадянською, з усіх найстрашнішою.
На це Скшетуський:
– Видно, квапитися мені треба; дайте ж, вельмишановні панове, листи до тих, із ким по приїзді потрібно мені зв’язатися.
– До кошового отамана є у вас?
– Є. Від самого князя.
– Тоді дам я вам до одного курінного, а в його милості Барабаша є там родич, теж Барабаш; про все і довідаєтеся. Та тільки чи не запізнилися ми з такою експедицією? Князю бажано знати, що там відбувається? Порада проста: зібрати якомога більше війська та з’єднатися з гетьманами.
– Пошліть же до нього гінця з відповіддю та порадою, – сказав Скшетуський. – А мені так і так їхати, бо посланий і княжого рішення скасувати не можу.
– А чи знаєте ви, добродію, що це дуже небезпечна поїздка? – сказав Зацвілиховський. – Народ уже настільки розійшовся, що вберегтися важко. Якби не було поблизу коронного війська, чернь і на нас би накинулася. Що ж тоді нам? До диявола в пащу їдете.
– Ваша милість хорунжий! Йона не в пащі навіть, але в череві китовому був, а з Божою поміччю цілим та неушкодженим лишився.
– Тоді їдьте. Рішучість вашу хвалю. До Кодака, ваша милість, доїдете в безпеці, там же вирішите, як діяти. Гродзіцький – жовнір старий, він вам і дасть вірні інструкції. А до князя я сам, напевно, рушу; якщо вже мені воювати на старості літ, ліпше під його рукою, ніж під будь-чиєю. А поки що байдак або дубас для вашої милості споряджу та гребців дам, які вас до Кодака доправлять.
Скшетуський вийшов і попрямував до себе на квартиру, на базарний майдан у дім князя, маючи намір швидше завершити приготування. Незважаючи на небезпеку наступної поїздки, про яку попереджав його Зацвілиховський, намісник думав про неї не без задоволення. Йому належало на всьому майже протязі, до самого аж Низу, побачити Дніпро, та ще й пороги; а землі ці уявлялися тодішньому лицарству зачаклованими, таємничими, куди прагнула всяка душа, жадібна до пригод. Більшість із тих, що прожили все життя своє в Україні, не могли похвалитися, що бачили Січ, – хіба що захотіли б записатися до товариства, а бажаючих зробити це серед шляхти було тепер небагато. Часи Самека Зборовського минули безповоротно. Розрив Січі з Річчю Посполитою, що почався в епоху Наливайка та Павлюка, не тільки не призупинився, але все більше поглиблювався, і приплив на Січ благородного люду, як польського, так і руського, що ні мовою, ні вірою не відрізнявся від низових, значно зменшився. У таких, як Булиги-Курцевичі, знаходилося небагато наслідувачів; узагалі на Низу і в товариство змушували тепер піти шляхту невдачі, вигнання, тобто гріхи, що їх покаянням не замолити.