Вогнесміх (1988)
Шрифт:
Я вдома, в Сміянах. Парка серпнева ніч. Сміються срібними голосами зірки, співає пісеньку моя сестриця матіола.
Спогади жбухають потужними хвилями в свідомість, звихрюють розум, бентежать чуття. Фіалкові очі дивляться в душу, плине понад віками самотній голос: «Я чекаю… Чекаю… Чекаю…»
Більше не писатиму. Небувальщина не для паперу. Достатньо казкарів і фантастів без мене.
Треба діяти. Пройти ту тяжку дорогу, про котру сказав Заквітчаний. Людина-Вінок. Фітогомо. Мрія поколінь. Чи вирішить поява такої істоти загадку віків, чи розрубає вузли протиріч та антагонізму? Куди веде шлях метаморфозу?
Він розкрив мені секрети такого симбіозу, він змалював запаморочливі обрії грядущого розселення Квіто-Людей у Всесвіті, можливості нових, тонких технологій, опертих на знання динаміки вселенського життя. Проте просив не розголошувати поки що того, що довірено мені. Квітку та її тайни треба берегти, доки людство стане єдиним, збратаним. Коли цього пощастить досягти? Чи зусилля нашої країни увінчаються всепланетним миром?
Що ж гадання, як писав Маяковський, Уподібнюватися спіритам та ворожбитам не станемо. Ми — трударі Природи, сказав Заквітчаний. Ходімо далі, моє серце. Ходімо далі, моя сестрице Матіоло, мої друзі — зірки!
Відкриваю свою душу всьому, що вічно прагне вперед і вгору: вогню, зеленій парості, райдузі, метеликам, птахам, зореносним світам, мріям людських дітей. Ми разом, ми — на спільній стежці Радості.
***
Минуло п’ять літ. І ось я знову схиляюся до сторінок цих прадавніх, майже забутих роздумів. Ціла вічність клекоче в моїй душі. Хіба передаси її статичними знаками літер?
З’явився той, про кого казав Заквітчаний. Суджений супутник. Він схитнувся перед полум’яним колом, йому ще треба пройти багато стежок, доки вогоньприйме нас у спільне кільце.
Мій шлях на Папуа. Там чекає мене давня загадка, що тривожить душу, вимагає вирішення: чому вмирають від сміху, від радості люди?
Боголо допоміг добути дозвіл — побувати в джунглях Папуа, познайомитися з життям його співвітчизників. Відчуваю, що ця поїздка буде вирішальна в житті. Що, як — не знаю! Певна лиш того, що наближається моя зоряна година.
Нічна пригода — казкова. Полум’яні очі пропекли моє серце, але ступити на стежину тривіальної, буденної розв’язки? Нізащо!
Краще хай мрія залишиться вічно живим спогадом, ніж потоне в болоті сірої звичайності.
Прощай, відчайдушний хлопче! Якщо ти той— вірю, що збагнеш кожне слово моє і проломиш мури неможливості.
До зустрічі… До зустрічі в полум яному колі.
Не забувай — Заквітчаний уже здійснив пролом у легенду Ти зустрічав його на гірській стежині.
Шлях відкрито тому, хто не зупиняється…
Книга друга
Вічний початок
Хто ти, Людино? Що ти, Людино?
Скільки
Духу і серця твого бригантина
Рветься крізь марево кар і гріхів.
Боги й пороги! Межі й мережі!
Всього було і донині ще є.
Та в зореноснім грізнім Безмежжі
Сонце твоє небувале встає.
Здрастуй, Людино, Сонця Дитино!
Крила здійми у надзоряний Дім.
Ти — не билина! Ти — не крижина!
Хмара з дощем, блискавиця і грім!
Змучену Землю палко і ніжно
В серце візьми і сльозою обмий.
Доки з тобою Мати-Вітчизна —
Доти і вічний шлях вогняний.
Не забудь, не забудь, що Людина — то Зоряний Птах,
Не спини свій політ на покритих плодами полях,
То — лиш мить для спочинку. А далі — ізнову у Путь.
Лине пісня від зір. Пісню Вічної Матері чуть…
ЧАСТИНА
ПЕРША
Резонанс еволюції
Я блукаю поглядом по шибі,
В білих заморожених лісах,
У озерах сплять замерзлі риби,
На крижаних вітах сонний птах.
Все завмерло — люди і тварини,
В небі дим із комина спинивсь…
Сплю і я край мерзлої картини,
На правічну казку задививсь.
Як же мертве видиво розбити?
Та розгадка знайдена давно:
Треба ту картину розтопити —
Хукати скоріше на вікно.
Після ознайомлення з щоденником Русалії Гриць був сам не свій. Кілька днів підряд перечитував її записи, намагаючись проникнути в прихований зміст її фраз, роздумів. Що це? Фантасмагорія, цікава вигадка, містифікація? В ім’я чого? Для кого?
А що ж тоді його кавказька зустріч? Чи не надто неймовірна узгодженість?
Він знову їздив у Сміяни, зустрічався з прадідом Русалії. Той дивився на хлопця доброзичливо й сумовито, на всі запитання відповідав докірливим похитуванням голови. Зрештою зронив: