Вогнесміх (1988)
Шрифт:
— Треба попередньо обговорити варіанти того, що сталося, — сказав генерал. — Необхідна реконструкція послідовності подій, що привели до катастрофи. Спостерігач від французької академії наук бажає висловитись. Прошу вас, мсьє Мішель Бурше…
Космонавти побачили на екрані худорляве обличчя відомого французького космолога, схожого на Ромена Роллана: прозорі очі дивилися на Юрія Гука привітно й серйозно. Він почав швидко говорити, палко жестикулюючи (синхронний переклад російською мовою накладався на його мову):
— Ваша гіпотеза, мсьє Гук, викладена в «Роздумах космобіолога», достатня для визначення нашої астроситуації. Футурологія та фантастика світу також переповнена подібними припущеннями. Отже, факти, що відкриваються тепер, не є для нас чимось екзотичним, небувалим. Зрештою, всі апокаліпсиси, всі попередження
Легенди народів світу твердять про прадавню титанічну епоху, про так званий Золотий Вік. В перекладі на сучасні наукові поняття це було цільне буття, континуальне буття, розкішне мегакосмічне древо, де всеу всьомурозвивалося гармонійно й нормально. Це була своєрідна парникова ситуація, в якій виникло і саме життя, і зародився розум, сягнувши титанічного рівня. Ми не можемо знати подробиць тієї цільності, бо вже сформовані у дискретному світі, у світі вібрацій, ритмів, ущербності, неповноти, розірваності, хвильовості, спіральності. Ми — і це гарно сьогодні ілюстрував мсьє Гук — знаходимося у космічній каруселі, тому — ясна річ! — неспроможні чітко визначити реальність континууму, що лишається поза «межами» гравітаційної спіралі падіння. Так — відбулася ще не відома нам катастрофа, і далі — відрив від материнського прабуття.
У мене виникає дивна думка, що Мегакосмос перевіряє нас на зрілість. Вся ця ситуація — екзамен, іспит. Або знайти рятунок — або пропасти. Ми — в течії вражаючого масштабного експерименту. Мізерні життєві, розумові парості буттю не потрібні, життєва динаміка відбирає всеперемагаюче зело, здатне прорости навіть у якійсь щілині на прямовисній стіні. Ілюструю свою думку: на дубі виростає жолудь, він розкошує в повному єднанні з батьківським стовбуром, листям, гіллям, коренем — це і є повноцінне буття, де відсутні катастрофи і сумніви. Потім — пора дозрівання й падіння жолудя, відриввід материнського лона. Відчуття покинутості, самотності, відчаю. Довкола вітри, дощі, може, безводдя, може, кам’янистий грунт, може, свині, котрі прагнуть з’їсти жолудь, або птахи, які загрожують його склювати, і так далі. Треба збагнути всі ці умови і відтворити з себепрасвіт батьківського дуба.
Ось ситуація Землі: ми — носії титанічноїпрограми колишньої континуальної суперцивілізації. Вона — в нас, в наших генетичних глибинах. Ми відірвалися від «стовбура» цільного буття і «надаємо» у незбагненне поле, в якусь яму, де можемо прорости або загинути — залежно від того, що нас очікує. Падіння в інферно Чорної Діри — це ефект відриву, котрий має стати новим початком, новою космічною весною, якщо ми самі собі підготуємо добрий грунт для проростання.
Головне — усвідомити, як це сталося, що ми несемо в собі, як в цих умовах знайти шлях до самореалізації. Згоден з попередніми думками про те, що пращури зналипро космічну загрозу спопеленняпланети. Саме про вогнянусмерть говорили древні мудреці: можливо, то був відгомін ще титанічного знання, спотвореного релігійними культами і апологіями жерців.
— Дякую, мсьє Бурше, — озвався генерал. — Ваша натурфілософічна картина дуже цікава. Це наближає нас до змалювання більш раціональної картини ситуації. Ставиться питання: чи є якісь конкретні докази на користь гіпотези про ущербність планетарного життя? І ще: які можуть бути варіанти «виходу» з «спіралі падіння»?
— Дозвольте мені, — раптово обізвався Іван Гук. Його сива кучма з’явилася на екрані. — Ми маємо таку лавину інформації, що з неї можна конструктивно ліпити безліч варіантів та моделей космоситуації. Але це означає — гратися
— Це так, — підсунувся до екрана Борис Гук, і Юрій побачив його глибоко запалі очі під кущиками передчасно посивілих брів. — Робота над формуванням першого варіанту «Резева» завершується, тому потрібне відповідальне осмислення всієї глобальної й космічної ситуації. Безумовно, що визначальним для «Резонансу Еволюції» має бути таке завданшя, такий алгоритм, який ляже основою всеохопної творчості для XXI віку. Промоделювати грядуще сторіччя з високим ступенем тотожності можна лише тоді, коли евристичний алгоритм нової ЕОМ вбере в себе найголовніше річище буття. Нам здається, що таким завданням і має бути усвідомленвш та відвернення космічної загрози, яка вимальовується…
Знову залунали скептичні вигуки:
— Ідея приреченості — не для серйозної науки!
— Це — прерогативи фантастів. Хай вони займаються моделюванням таких екзотичних ситуацій.
— Світова думка же сприйме таких песимістичних прогнозів. До того ж інформація про загрозу падіння в Чорну Діру може породити небажані наслідки — фанатизм, зневір’я у цінності життя, лавину самогубств і так далі.
— Не згоден! — рішуче відповів на ті репліки Юрій, і його супутники — Марусишин та Чуров — схвальними кивками підтримали його. — Якщо капітан визначив, що корабель мчить на рифи, на пороги, у небезпечне місце, його місія — знайти найкращий варіант рятунку, попередивши екіпаж про загрозу. Таке попередження хіба песимізм? Це ознака довір’я до всіх пасажирів корабля, до моряків, вияв відповідальності й турботи за життя кожного учасника плавання. Ми на такому кораблі, друзі, і довкола — таємничий океан безмірності, про який ми практично нічого не знаємо. Та ми ухилилися вбік, у марну суперечку. Іване, ти не закінчив своєї думки… які тривіальні факти, за твоїм переконанням, варті такої пильної уваги?
— Ви знаєте, — повів далі Іван, — що я не космолог, не астрофізик, не філософ. Я — хлібороб, знавець землі, тієї її важливої частки, котра зветься гумусом. Практично гумус концентрує в собі левову частку життєвої потенції біосфери: гадаю, що цього доводити не варто. Та ось парадокс — товщина гумусу, навіть у найкращих місцях планети, наприклад, у степах України, дуже мізерна порівняно з геологічною історією Землі, як її малюють сучасні дослідники. Підрахунки показують, що той шар гумусу, котрий ми маємо і яким користуємося, нагромадився всього-на-всього за десять — дванадцять тисяч літ…
— Катастрофа Атлантиди, — озвався хтось у тиші, що запала після паузи. — А що до того?
— Так, — згодився Іван, — Я запитую: де гумус попередніх мільярдів літ? Саме — мільярдів? Мені можуть заперечити — геологічні катаклізми, опускання та підйоми континентів, наступ морів тощо. Але є такі континентальні брили, котрі не були під водами впродовж сотень мільйонів років. Наприклад, Український щит. Я роблю попередній висновок, хай це буде висновок дилетанта, але над цим треба задуматися. Біля дванадцяти тисяч літ тому планета й Сонячна Система пережили грандіозну катастрофу. Можливо, до цього спричинився колапс другого сонця, про яке писав у своїх роздумах Юрій Гук, можливо, саме тоді навіки пропали основні досягнення титанічної еволюції. Планету потрясло, багатокілометрові хвилі змили з усіх континентів розкішний мільйоннолітній гумус. Я навіть гадаю, що це був не гумус у нашому розумінні, а якась таємнича вітальна сфера, що об’єднувала кожну частку буття життєвим океаном. У мене є думка, що навіть звичайне харчування було зайвим у тих умовах, бо обмін відбувався автоматично, як тепер дихання. Тобто повна автотрофність. Далі… Ми почали падати в інферно, в пастку Чорної Діри. Рештки титанів, котрим пощастило врятуватися десь в космосі, згодом відновили реліктове життя, засіяли ним. Землю. Але це вже була не та розкішна Ґея, що народжувала «богів» і «титанів», а уламок колишньої величі. Нащадки титанів деградували, їхнє знання стало міфами й легендами. Наша епоха повинна відтворити картину катастрофи точно й тотожно. Кожна, навіть найтривіальніша, інформація має лягти в мозаїку такої картини. Ось на які думки, товариство, наштовхнуло мене довголітнє дослідження земельки, по якій ми ходимо і з якої харчуємося…