Вогнесміх (1988)

Бердник Олесь Павлович

Істота Зоряного Краю,

Над всім возвиситься вона

І цілий світ в собі з’єднає.

Старий єгер Василь Гук поволі йшов густими заростями лісу. Ішов, як завжди, не поспішаючи, ніби пливучи поміж деревами, понад кущами ліщини й глоду, терну й шипшини, відчуваючи кожною цяткою тіла й душі доброзичливий спокій дубів, ліричну задуму

беріз, древню щедрість запахущих сосон, що невтомно гудуть і шепочуть пісню вічності. Йому здавалося, ніби він іде давно, давно, не зупиняючись, не спочиваючи… а все те, що інколи з’являється в пам’яті, — люди, явища, істоти, дитинство, юність, зрілість, хвилювання, пошуки й розчарування, — то все лише сновидіння на ходу, лише марення втомленого розуму, а головне — цей безмірний ліс, ці трави, гриби поміж Цими, щебетання птахів і граціозні тіні косуль, що голубими тінями з’являються й щезають у гущавині заповідника.

Він вийшов на високий горб. Пісок вузькими рівчаками плив униз. Старий Гук зупинився, глибоко вдихнув повітря, напоєне свіжістю й теплом серпня, духом зачарованого лісу. Звідси видно було зелене покривало заповідника — хащі змішаного лісу, дніпровські луки, кручі на тім боці. Здалека докочувалися гудки пароплавів.

Гук помилувався своїм вічним і єдиним багатством, тихо спустився з піщаної кручі, рушив далі у щоденний обхід. Поміж соснами, поміж дубами, поміж невеликими озерами, поміж заростями ліщини. Перескакував невеличкі потічки, обходив густючі нетрі чортополоху.

Зненацька здригнувся. Зупинився. Здалека почулися постріли, Єгер завмер, і очі в нього блиснули, мов криця шаблі.

Ще, ще постріли. А потім — рев пораненої істоти, ніби передсмертний зойк.

Гук зірвався з місця, побіг.

Віття шмагало його по обличчю. Загрузали йоги в пісок. Задишка давалася взнаки, гостро поколювало біля серця. Але він біг, біг, біг не зупиняючись.

Яруги, чагарі, лісоповал. Далі — узлісся, дорога. На дорозі — зелений «рафик», а біля кущів — група людей. У руках рушниці. А біля їхніх ніг — конаючий лось; точніше — лосеня…

Старий єгер хвильку постояв, приклавшії долоню до грудей, втихомирював скажену канонаду серця. Опираючись на стовбур берези, заплющив очі. Перед внутрішнім зором попливли жовті, багряні, червоні кола. Різкі постріли, автоматні черги. Падають, падають жовті, багряні листя з дерев. Василь Гук у партизанській папасі з червоною стрічкою дивиться з-за кущів. Поряд з ним напружені обличчя друзів-партизан. Перед ними піщаний кар’єр, туди падають тіла розстріляних. Вздовж ями — ланцюжок постатей у сіро-зеленій уніформі. Гук з товаришами рішуче кидається вперед, тріщать автоматні постріли, падають на пісок тіла ворогів…

Єгер розплющив обважнілі повіки. Дивиться в реальність сучасного дня. Лосю зв’язали ноги, просунули поміж ними палицю. Два здоровенні браконьєри понесли здобич до «рафика», за ними гордо прямував літній чоловік з рушницею — повнолиций, самовпевнений, усміхнений. Вигляд у нього був вельможний і вдоволений.

Гук

повільно наблизився з протилежного боку. Зняв рушницю з плеча, звів курки.

Лося кинули на пісок біля машини. Шофер відкрив задні дверцята.

— Оце так здобич! — захоплено почухав він потилицю. — Ну, у вас окомір, Ван Ванич!

— Поганих не тримаємо! — самовдоволено реготнув літній чоловік. — Вантажте здобич, всім перепаде свіжатини!..

Браконьєри підняли лося: це була молода тварина, одноліток. Єгер виступив з-за машини. Поважний чолов’яга задрижав. Здоровенні хлопці від несподіванки випустили лося. Закривавлена голова тварини безвільно відкинулася, чорне око втупилося в небо.

— Що вам тут треба? — завищав мисливець, намагаючись оволодіти ситуацією.

Гук тужливо глянув на лосеня.

— Жаль Вітьку…

— Якого Вітьку? — огризнувся браконьєр. — Що ви валяєте дурня? Забирайтеся геть!

— Славне було дитя, — тихо вів далі єгер, — довірливе… бо йшло до людей, бо вірило в людську доброту… брало їжу з рук…

Обличчя поважного чоловіка налилося бурячковим багрянцем.

— У мене… домовленість, — пробурмотів він, втрачаючи самовпевненість.

Глянув на своїх супутників, ніби шукаючи підтримки, ті боягузливо одвертали очі.

— Я мушу вас заарештувати, — спокійно сказав Гук.

— Та ви що? — верескнув браконьєр. — Та ви знаєте, хто я?

Він почав ритися в кишені, шукаючи посвідчення.

— Ви — злочинець, — твердо відповів Гук. — Браконьєр. Це кажу вам я, старший єгер заповідника «Надія». Ви — убивця!

— Та я вас! — оскаженіло закричав затриманий, смикаючи рушницю з-за плеча.

— Залиште пушку в спокої! — зі сталлю в голосі сказав єгер. — У мене три заряди: одна куля і два «жакани». А стріляю я без промаху!

«Мисливець» зблід. Його поплічники перезирнулися, розгублено втупилися в землю.

— Покладіть Вітьку в машину, — наказав Гук.

Браконьєри слухняно виконали його веління.

— І не сором вам убивати беззахисне дитя? Падлюки…

— Ми що… ми люди підневільні… наказано… Ми лише піднести що-небудь… шкуру зняти…

— Шкуру зняти, — зблід єгер, і видно було, як на худому обличчі заходили щелепи. — З вас би зняти шкуру! Сідайте! Поїдемо в дирекцію.

Поважний чоловік з готовністю сів на переднє сидіння. Його понурі помічники залізли в «рафик» ззаду. За ними просунувся єгер з рушницею напоготові. Дверцята зачинилися. Машина рушила.

Гук не дивився на браконьєрів. Тяжко було бачити, людиноподібні постаті, в душах яких насправді не було нічого людського. Це завжди створювало для старого єгеря нерозв’язну дилему: він знав, що закон вимагає рівного, однакового ставлення до кожної людини, якою б вона не була, але… серце давно вже придбало суворий, неспростовний досвід: вертикальна постать і людське прізвище в паспорті ще нічого не означає, — в глибинних надрах такої істоти можуть діяти пристрасті й сили, що перевершують лють і силу прадавніх доісторичних драконів.