Вогнесміх (1988)
Шрифт:
Рубаючи гірські ліси, ми лишаємо невигойні пустелі. Осушуючи болота, знищуємо джерела рік. Будуючи індустріальні гіганти, губимо сади, ліси, гаї і власне здоров’я. Багато вчених — дослідників світового океану — свідчать: моря Землі перетворюються в брудну ковбаню, в клоаку Планети. Сотні видів тварин, птахів, комах, рослин втрачені навіки. Зникають з лиця Землі велетні-дерева, рідіють, ліси, переорюються степи, що колись давали притулок і харч незліченним гуртам оленів, диких коней, птахів, вовків, лисиць, буй-турів і всякої дрібної живності. Світ, як єдина екологічна система, зруйнований!
Ще трохи — і почнеться незворотний розпад мільйонолітніх екологічних
Древні казали: «Падіння пір’їни з крила птаха відгукується громом в далеких світах». Ось як гостро вони відчували причинний взаємозв’язок всього сущого! Наскільки ж значніша дія озброєного сучасною технологією інтелектуального дикуна?
Та не будемо, Друже, нагромаджувати жахів. Хіба не краще нам пошукати іншого шляху, альтернативи? З надією погляньмо в прийдешнє. Знайдімо сили й можливості подолати падіння.
Я вірю у всеосяжну силу світлого розуму Людини. Але та сила принесе еволюційні плоди тільки тоді, коли наші зусилля поєднаються з стихійною потугою Матері-Природи, коли ми станемо друзями і побратимами Зелен-Дива, чарівного сина Буття…
Якось я була в гостях у мого брата Івана, який очолює колгосп у сусідньому селі. Він показував мені чудовий яблуневий сад, і я звернула увагу на літню жінку, котра працювала там. Якісь хлопці хвацько викошували траву в міжряддях, трактором орали землю поміж деревами, інколи навіть пошкоджуючи віти, і видно було, що ці «працівники» відробляли свій належний час. Старанно, але бездумно. А жінка любовно схилялася біля кожного деревця, зрізувала сухе віття, підпушувала землю біля коріння, ніжно погладжувала шорсткі стовбури і щось шепотіла їм, ніби бесідуючи з мовчазними друзями.
Ми зупинилися біля неї, і я запитала, чому вона так напружено працює, віддаючи себе кожній яблуньці? Адже є автоматизація, механізація, прискорені методи обробки. Вона докірливо глянула на мене, похитала головою.
— Жужмом, взагалі, любити природу, землю, дерева можуть всі, кожен гультяй і балакун. Тепер багато таких. Та це не любов, дівчино. Це — брехня. Від того й зубожіла природа. Треба любити й пестити кожне деревце, кожну билину, кожну квітку окремо. Тоді на повну силу розквітне все живе, вся Земля.
О велика трудівнице! Як прекрасно ти сказала. Вас багато, правдивих каріатид світу, творців життя й краси. Мабуть, лише тому природа ще здатна захистити себе від тарана руйнації! І, дякуючи любовній творчості кожного вченого, дослідника, хлібороба, садівника, робітника біля свого «дерева» праці, створюється потужний заслон силам деградації й розпаду!
І я мрію, Друже, у тиші мого Саду, у притулку моєї надії, що незабаром по всій Планеті почнуть виникати численні заповідні зони Першоприроди, де ентузіасти приступлять до Реконструкції
Такі заповідники, як у нас, повинні виникати всюди, де є найменша можливість. Тисячу гектарів, сто тисяч чи один гектар заповідної землі, природи — все одно. Кожен клаптик врятованої першоприроди віддячить нам стократ, бо це ж наше рідне тіло, наше єство, яке ми чомусь почали вважати чужим. Хай заповідні зони й місця стануть регуляторами стосунків людей з Матір’ю-Природою, плекають свідомість нових поколінь, розкривають дітям титанічне покликання мислячої істоти — стати інтродукторами, Сіячами Життя у далеких світах, у зоряній безмірності. Зцілити Природу, гармонізувати її, орозумити, одухотворити — хіба є завдання прекрасніше, ніж це? Все живе хай відчує, що людина вже не вбивця і споживач, а творець краси й любові. І тоді рослини й тварини відкриють нам душу свою, стануть помічниками, побратимами, і щезнуть темні породження Еребу з лику Планети, і повернеться Зоряний Вік Урана, заповіданий легендами давнини.
Форпости Краси — ось чим повинні стати заповідники живої природи, мій Друже. Такі твердині Розуму — наша надія! Ти бачиш інший шлях, мій Супутнику?..
***
Сава закрив зошита, потер втомлені очі. Похитав головою. Чарівна душа! Але яка ж наївна! Ось навіть він, хлопець з щирою душею, здатний відгукуватися на страждання й лихо, з труднощами та скреготом зубовним виборсується з павутини предковічних традицій і звичок. А що говорити про таких, які пожирали напівсире м’ясо косулі і жадали зґвалтувати її, ніжну квітку, яка мріє про єдність і братерство сущого? А хіба таких мало? А ще більше тих, що, маючи достатньо щирості й розуму, просто не замислюються над проблемами катастрофічності, гадають, що все якось обійдеться.
У двері постукали. Зайшов Гриць, привітався. Побачив зошита на столі, відзначив темні кола під очима Сави, підморгнув.
— Що — сестричка одразу атакує тебе своїми прожектами? Читав, читав і я.
— І що ж?
— Прегарна казка. І жодної дотичності до реальності. Така вона завжди була, від дитинства. За що й потерпала.
— І все-таки, — зітхнув Сава. — Не можна просто відмахнутися, сказати: наївняцтво! А що залишиться?
— Одразу тобі рецепти подавай, — поплескав Гриць побратима по плечу. — Я над цим теж думаю. Та й, мабуть, кожна нормальна людина… Міг би розповісти про одну дивовижну пригоду… зустріч на Кавказі.
— Розкажи.
— Нема коли. Я й так заспав. Треба поспішати на автобус. Їа й тобі треба виспатися, а то очі, мов у риби. А ось повернуся з відрядження, зберемося разом, тоді поговоримо досхочу. І кожен висловить свою точку зору, бо рішення цього питання, тобто подолання загрози самознищення, хіба однозначне? Ми ж практично нічого не знаємо — що таке Земля, що таке людина на ній, куди ми пливемо між зірок, які коріння нашого божевілля — космогонічні чи цілком земні? Ти хімію вивчав? Вивчав. Без точного знання законів реакції як зупинити її або прискорити? А може, й не треба нічого робити. І таке можливе. Хіба не так?