Вогнесміх (1988)
Шрифт:
Її схопили за руки. Вона кричала, виривалася, кусалася, як дика кішка. Злочинці пошматували на ній плаття, захекавшись, прив’язали до сосни. Лаючись, відійшли до косулі, завершили білування, одрізали кілька соковитих шматків. Всілися біля вогню, смажили м’ясо, вдоволено іржали.
Темним, страшним поглядом дивилася на них Христина, ніби хотіла спопелити мерзотників, а з ними і все зло в світі. Вони хлебтали з бутля самогон, жадібно рвали зубами напівсире м’ясо.
— Невдалий в тебе ниньки моціон, — реготнув чорвонопикий. — Ой невдалий,
— Нікуди не годиться, — згодився другий браконьєр, підморгуючи маленькими свинячими очицями і смачно чавкаючи.
— Широкий світ, — просторікував червонопикий, — а ти вибрала шлях найнебезпечніший. Ти наткнулася на двох мирних хлопців. Ми тобі не заважали… мирно… га-га!.. мирно збиралися покуштувати м’ясця цієї симпатичної кізоньки… го-го! Ні, ти тільки глянь на неї! Грім! Гроза! Спопелить! Ай-я-яй! Навіщо ж так грізно дивитися на нас? За що? Кізонька була — і нема! І ми — ось є, а ось — нема! Все марнота і міраж! Точно кажу. А ти — палаєш! Гориш! Все минає, як сказав… ну, чорт з ним! Це не має значення, хто сказав! Але сказав правильно, мудро. Все проходить. «Будуть внуки потом, все опять повторится сначала!» Чудддова пісня! Заспіваємо, кореш?
— Заспіваємо, — згодився другий браконьєр.
— А втім — не треба. Ми спочатку з нею потолкуємо. Як ти гадаєш, про що ми з нею… ха-ха!.. похрюкаємо? Ти не догадуєшся, дівонько? «На призывный звук гитары выйди, милая моя!» Ось ми насичуємось, п’яні, веселі, задоволені, проте — не зовсім, не зовсім. Для повноти щастя… ик!.. ти повинна утішити нас, полюбити. Га-га-га!
Усе розпливалося перед очима Христини, в свідомості лупав далекий дзвін. А вона відчула, що сидить біля вогника свічки, за вікнами ніч, і на столі — розгорнутий лист. Вона шепоче останні слова: «Завжди згадую ту чаклунську ніч. Хочу бути з тобою завжди, завжди. Твій Олег…»
А далі йшла вона під кронами жовтіючих дерев. Падали золотисті листки беріз, ткали на землі розмаїтий килим. Христина на ходу читала такі любі, такі жадані рядки: «Як тільки випаде вільна година, ми зустрінемося. І тоді — навіки разом. Якби ти могла приїхати — то був би сюрприз. Але ж ти не зможеш…»
— Зможу… Зможу, коханий, — шепотіла Христина. — Я все зможу.
Тихо дзвеніли мотори літака. Христина дивилася в ілюмінатор на білу-пребілу країну чаклунських хмар, що пливли внизу.
Опісля вона розмовляла з черговим біля прохідної містечка. Молодий, хвацький сержант з цікавістю дивився на неї.
— Кого вам?
— Олега… Іванова…
— Він у польоті. Прийдіть трохи пізніше. Години за три. Погуляйте в парку.
Христина пішла до парку. Осінні каштани роняли на асфальт блискучі коричневі плоди. Під старими в’язами відставники грали в шахи. Няньки й матері з колясками прогулювалися алеями.
Дівчина присіла на лавці поряд з молодою білявою жінкою, котра колихала на руках дитя, яке солодко спало, інколи посмоктуючи пусту шку. З другого боку сиділа ветха бабуся, в’язала рукавички.
Христина глянула в небо. Там
— Орел! — схвально зітхнула бабуся, спостерігши, що Христина дивиться на карколомні фігури пілотажу. — Чудеса, їй-богу! Глянь, як кренделі виписує!
— У небі — орел. А на землі — мізерний півень! — їдко сказала молода жінка, ніби ждала, щоб виплеснути свій біль.
— Про що ви? — здивувалася Христина.
— Та про орла ж. Ось його орленя, у мене на руках. Говорив палкі слова, підносив до неба. А потім, потім — ось це…
— А він? — майже беззвучно запитала Христина, бліднучи від тривоги.
— А він сказав, що я йому крила хочу зв’язати.
— Сволота!
— Та ні, — з досадою відказала молода жінка. — Непоганий хлопець. Славний, щирий. Тільки серцевини нема, як у тих, давніх героїв, про яких ми мріяли. Не всі такі, а ось мені попався такий. Нічого, ми з сином сильні, витримаємо. А Олег хай буде вільний. Свобода! Як він часто промовляв це слово. Але що він розуміє в свободі?
— Як його прізвище? — затамувавши подих, спитала Христина.
— Іванов… Олег Іванов. А хіба що?
…У світ згадок вдерлися п’яні крики. Вона розплющила очі. Від палаючого багаття до неї наближався червонопикий з ножем в руках. Хижо посміхався.
— Ну що, красавиця, пограємося? Чи в тебе теж заповідник? Га-га-га! Заповідник «Надія»! Го-го-го!
…Біла постіль. Скручене мукою лоно, безмежний вогняний біль, що заливає всесвіт. Крик дитини…
…Бігає вистрибом по галявині, понад квітами, жваве козеня.
…Тягнеться рученятами до бинтів на личку синок.
— Мамочко, мамо… зніми пов’язку… дай мені сонечко…
…Самотня могилка на вершині дюни.
…Підвішена на дубовій гілляці косуля, розтерзана, обгризена…
Червонопикий різонув по вірьовці, підхопив безвільне тіло Христини, повалив на траву.
— Тримай її за ноги, — ревнув він.
А вона ще не могла вирватися з потоку безсилля і спогаду, була десь далеко, далеко… Йшла з братом Юрієм лісовою стежиною. І пливли сиві тумани понад деревами, понад галявинами. Христина зупинилася, сумовито замилувалася краєвидом.
— Краса — захоплення й страждання, радість і мука, — ніби в сні промовляла вона. — Навіщо вона тут, у безодні терзання?
— Чому ти так, сестричко? — докірливо відповів Юрій… — Особиста трагедія заступила тобі всю радість світу.
— Радість? — скрикнула Христина. — Радіти можна, лише втративши пам’ять. Але як я зможу забути його змучений голосок: «Мамочко, я хочу бачити сонечко!» Всі джерела радості в цьому світі отруєні дщі мене. А якби він був живий! Хіба те вмирають інші дїти? Все живе тріпоче в страху перед смертю, перед мукою… І поспішає в її жадібну пащу… Братику! Доки в світі страждає хоч одна душа — нема радості в світі! Бо мільярди радостей перед одною мукою — злочин!