Вогнесміх (1988)
Шрифт:
«Волга» котилася польовою дорогою поміж широкими нивами, на яких сям і там трактори переорювали стерню. Густими зграями в просторі вирувала галич. На передньому сидінні, поруч з водієм — сміхотливим рудобровим хлопцем — сидів Товкач, оглядав у віконце елегантний осінній краєвид, підморгував Грицеві, котрий мовчазно тулився ззаду:
— Вирвалися трохи з того пекла кабінетного, аж ніби сквознячком у печінці продуває. Відчуває душа моя — вдала буде поїздочка!
— А куди ми, власне, їдемо? Що за секрети? — пожвавився Гриць.
— Сюрприз, —
— Так ви ж, мабуть, вибрали таке сільце? Чому ж таємниця?
— Хе-хе! Мене цікавить, як ти реагуватимеш, коли прибудемо на місце. Ти знаєш, як я вибирав місце?
— Ні спом ні духом.
— По карті. По звичайній географічній карті!
— Як то можна, — здивувався Гриць, — по карті вибирати село, де сміх у пошані? Це вже, вибачайте, гумор!
— Атож, — заіржав редактор, і його очі перетворилися у сміхотливі щілинки. — їдемо по гумор, то й методи повинні бути гумористичні!
— Та реготати скрізь люблять, — втрутився у розмову шофер, — тільки зачепи — обсміють так, що не знатимеш, куди втікати!
— Еге, дивлячись як сміятися! Треба розшукати таке сміхотливе джерело, щоб це стало подією на гумористичному фронті. Набридли вже всякі тещі та сторожі! Стоп! Стоп!
Водій загальмував. Машина зупинилася на перехресті, біля густих лісосмуг.
— Що таке?
— Хіба не бачиш? — ткнув пальцем у віконце редактор, — Читай.
— Сміяни, — прочитав напис на стовпі водій. — То й що?
— Село Сміяни. Це тобі не жарти. Якщо село так назвали, то, будь певен, недарма.
— Так то сотні літ тому, — повчально мовив шофер. — Мо’, тоді й люди-сміяни тут були, а тепер перевелися, одні плакси, може, лишилися. Хіба так не буває? Діалектика ж!
— Я тобі дам діалектику! — посварився редактор. — Не забудь про генетику. Якщо сотні літ тому тут якісь сміяни заснували село, то їхні діти вже напевне кишки рвуть від реготу або рачки лазять від сміху. Це вже точно.
— Так оце ви по карті підшукали таке село? — іронічно озвався Гриць. — І справді вірите, що назва села відповідає характеру жителів?
— Атож! Одірвеш мені голову, коли я не вгадав!
— А якщо назва села Запудівка, то там одні занудп живуть, чи що?
— Що це ти моїм салом та мене по губах? — розсердився редактор. — Я ж не про зануд казав, а про сміянів. Сміяни живуть віками, бо сміх — то здоров’я, а зануди — самоз’їдаються. О! Їхня генетика нетривка.
— Де там! — реготнув шофер, підморгуючи рудою бровою Грицю. — Занудні люди, мов блощиці, переживають тисячоліття. От хоч би взяти фараонів єгипетських, тільки зануди могли віками громадити такі височенні піраміди…
— Тихо! Ша! — посварився редактор. — Багато ти знаєш про фараонів. Чуєте — співають!
Вони прислухалися. З-за лісосмуги долинали жартівливі приспівки. Високий дівочий голос починав, а злагоджений гурт співачок підхоплював:
Ой дуб, дуба, дуба, дуба,
І потилиця, як груба,
І як ходить — все гуде,
А до праці? Де там,
Ні до книги, пі до парти,
Лиш до миски та до кварти,
Під копицею поспать,
А на інше — наплювать!
Не життя йому, а рай!
Хто це, хто це — одгадай!
Кілька дівочих голосів басовито підхопили:
Не інакше, так і знай,
То Микита Самограй!
— Ну й дають! — потер руки Товкач. — З пісочком протирають. Критика на ходу. Справді — сміяни! А ви не вірили! Ну, Грицю, ми, здається, потрапили туди, Куди треба. Злізаймо з цього коня. Ти, Федько, паняй додому, а ми — піхтурою. Ми з Грицем тут побудемо, може, день, а може, два. Залежно від успіхів. Та дивися — наліво не дуже, бо я тебе знаю, рудого чорта.
— Та я…
— Знаю, знаю! Адью! Гайда!
«Волга» розвернулася, помчала назад, аж закуріло. Товкач зняв капелюха, погладив лисину, вдихнув свіже, цілюще повітря.
— Красотище! Лєпота! Яка елегія, Грицю!
Гук дивився в ніжно-блакитне осіннє дивоколо, де пливли пасма «бабиного літа», усміхався сам до себе. Йому здавалася химерною вся ця пригода, редакторська вигадка з розшуком «джерела сміху», але в душі панувало відчуття чогось незвичайного, таємничого, що мало виявитися в буденності, як і тоді, коли він зустрів Радісного на кам’янистих стежках Кавказу.
— Гарно тут, — згодився він. — Та на природі всюди гарно. Навіть у пустелі. Мені розповідали, що в туркменській пустелі навесні всі дюни вкриті тюльпанами: й маками. Кажуть, вмерти можна від такої краси й розкоші. От тобі й пустеля! А щодо сміху, Саливоне Оверковичу, то я не певний, що ми тут знайдемо щось особливе. Гумор всюди живе в народі в рівних дозах, як солоність у океані.
— Хе-хе! Ризиковані порівняння, Грицю. В океанах і морях є місця з слабеньким розчином солі, а є такі, як ропа. Так і сміх! Вір моєму досвідові, інтуїції. Ану, підійдемо ближче до тих зубатих та язикатих. Побачимо, які там сміяни!
Вони почимчикували крізь лісосмугу назустріч голосам, обтрушуючи на себе золотисті червінці березового листя. З поля линуло:
Ой дуб, дуба, агроном
У Марусі під вікном
Кожну ніченьку мандрує,
Певно, зорі там рахує?
Любить, любить агроном
Танці в клубі вечірком,
Поцілуночки смачні,
А на поле — ані-ні!
Ой хто скаже — чи всі дома